А що ви святкуєте 7 липня?
В українських засобах масової інформації час від часу можна легко прослідкувати цікаву тенденцію: великі християнські свята обов’язково треба спаскудити якимись асоціаціями, що аж ніяк не налаштовують на благочестивий настрій.
Увесь грудень читаємо про те, як на Андрія привабити долю і про 150 способів ворожіння на судженого. Перед днем пам’яті святої великомучениці Варвари стара пісня на новий лад звучить голосніше – бідолашні потенційні суджені покриваються холодним потом, читаючи про всі маніпуляції, знову ж таки, дамочок «у пошуку». На Різдво, виявляється, теж не до храму йти треба, і не народженню Спасителя світу радіти – можна поворожити на майбутнє, на нареченого, на виконання бажань, – і це далеко не повний список «тем» і «запитів», що пропонують медіа для реалізації у світлі дні, коли «Дева днесь Пресущественного раждает».
Літні місяці не є винятком у загальних тенденціях, відтак, вже з перших днів липня і друковані, й електронні видання навперебій анонсують святкування Івана Купала. Напередодні, жоден випуск новин не вийде в ефір без традиційного репортажу про гуляння на берегах найближчих водойм. Традиції, – наголошують журналісти. – Вікові звичаї, – запевняють. Ми – українці, – додають насамкінець, – Івана Купала, свято предків, століттями святкували.
І тиснуть, приглушують здоровий глузд яскравими фотографіями вродливих напівроздягнених дівчат біля водойм, мускулистими торсами чоловіків на фоні нічного багаття, розкішними вінками, вишиваними сорочками, квітом папороті, неймовірною красою української природи. І, неначе соромлячись, де-не-де, наприкінці додадуть, що 7 липня Православна Церква відзначає Різдво Пророка, Предтечі і Хрестителя Господнього Іоанна.
Складається враження, що це якась масова кампанія: зробити з православного свята, дня пам'яті і молитви, чергове свято хтивості: за палахкотінням купальських вогнищ та розбором ворожильних практик не так помітно, як зловтішається той, що невидимо керує неоязичницькими ігрищами. Це не раз підкреслювали і отці Церкви: «В годину ту сатана красуется, яко же сущии древнии идолослужителие бесовский праздник сей празднуют».
Що ж насправді святкуємо 7 липня, і чому язичницьке свято Івана Купала у нас так намагаються поєднати із християнським – Різдвом Іоанна Предтечі?
Іоанна Хрестителя Православна Церква дуже шанує. З усього сонму християнських святих лише його народження так урочисто відзначається – наряду з Різдвом Спасителя та Пречистої Діви Марії. 7 разів на рік наша Церква згадує його пам’ять. Сам Господь підкреслив винятковість Свого пророка: «Між народженими від жінок не було (пророка) більшого, ніж Іоанн Хреститель» (Мф.11: 11). Він прославляється Церквою, як «ангел, і апостол, і мученик, і пророк, і свічар, і друг Христовий, і пророків печать, і посередник старої і нової благодаті, і в народжених Пречесний, і світлий Слова глас».
Син двох людей уже дуже поважного віку – священика Захарії і праведної Єлизавети, по материнській лінії святий Іоанн був родичем Господа Іісуса Христа і народився на шість місяців раніше Спасителя. Як згадує євангеліст Лука, Архангел Гавриїл, явившись Захарії у храмі, сповістив, що Бог почув його молитви: у благочестивого подружжя, яке до похилого віку не мало дітей, нарешті народжується син. Маля уникло долі тисяч убитих немовлят у околицях Віфлеєму. Житіє говорить нам, що святий Іоанн виріс у дикій пустелі, готуючи себе до великого служіння суворим постом і молитвою. Він носив грубий одяг, перехоплений шкіряним поясом, харчувався диким медом та сараною і залишався пустельником до 30-річчя, аж поки Господь покликав його для проповіді єврейському народові, щоб приготувати люд до зустрічі Месії. Саме Іоанн зустрів Христа на Йордані і, поклавши десницю на голову Спасителя світу, побачив Святого Духа у вигляді голуба та почув голос Бога Отця з неба: «Це Син Мій Улюблений…». «Ось Агнець Божий, який бере на себе гріхи світу», – сказав народові пророк. За своє безбоязне служіння Істині він, як і всі пророки, невдовзі постраждав. Цар Ірод Антипа наказав посадити святого Іоанна в темницю, бо той присоромив його за блуд із Іродіадою – дружиною його рідного брата. Танець Саломеї став апогеєм бенкету, і цар поклявся дати спокусниці все, чого вона не попросить, навіть половину свого царства. Царства танцівниця не захотіла – забажала голову Хрестителя. Гординя Ірода виявилася сильнішою за сором перед пророком, – за кілька хвилин охоронець приніс на таці чесну главу. Подію народження Іоанна Хрестителя, описану у Євангелії від Луки, Православна Церква, і на Сході, і на Заході, святкує з давніх часів. Ще у V столітті, задовго до хрещення Русі, святитель Анатолій, Патріарх Константинопольський, склав піснеспіви, що прославляють цю подію.
Прийнято вважати, що традиція святкування Івана Купала має язичницьке походження, більше того, зазвичай наголошують на праслов’янськості свята. Справді, дохристиянське марновірство русичів – наших предків-язичників – не могло оминути час літнього сонцестояння, і ледь не наймістичнішим періодом року вони вважали ніч із 20 на 21 червня. Втім, священик УПЦ Аліпій Світличний у одній із публікацій дуже доступно розвіює цей міф: «Божество «Купала» вперше згадується в пізньому Густинському літописі (XVII століття) і є плодом непорозуміння: літописець, знаючи про «бісівські ігрища» на Івана Купала, прийняв назву свята за ім'я язичницького бога. Згодом це непорозуміння було повторено переписувачами, а потім – і ранніми дослідниками слов'янської міфології, в результаті чого в слов'янському пантеоні з'явилося нове «божество». «Бісівські» імена почали тиражуватися в руській пізньосередньовічній книжності як імена «богів» під впливом польської історіографії. Насправді ж, Купала божеством ніколи не був і міг з'явитися в народних уявленнях лише як фольклорна персоніфікація свята».
Не братимуся оцінювати наукову достовірність судження, зараз не про це. Етимологію персонажу Купала, Купайла дослідники, практично, одностайно проводять від слова «куп» (укупі, купно – тобто, разом). Друга назва купальського вогнища – «собітка». І у поляків, лемків, словаків купальські пісні називаються собітовими: собітка (собутка) – соботка – со-бытие, – тобто событно – знов-таки, разом, укупі, купно. Та перейдімо від філологічних тонкощів до речей простіших.
Загальновідомо, що Ярило – слов’янське божество сонця – був третім богом по значущості після Перуна. Культ сонця – це непорушна традиція язичників. Уподібнюючи світило до людей, язичники вважали, що воно народжується і помирає, тому його треба «підгодовувати» жертвоприношенням – і «найлайтовішим» варіантом тут були фрукти, квіти, птахи, тварини, – нерідко і людей спалювали, щоб із димом доправити енергію жертв до Ярила. Для того, щоб власноруч не вибирати, хто стане «дарунком для небес», жрець примушував молодь стрибати через вогнище доти, поки хтось не впаде в полум’я. Для одурманеної юрби пояснювали, що бог сам вибрав собі достойного. Тому купальські вогнища – це не безневинна традиція, а залишкове явище від давніх культів, ті ж, хто стрибає через вогонь, зображують потенційних мерців-жертв. Райдужна перспектива, треба сказати.
Коли Ярила було задобрено, починалися оргії. Культ сонця зумовлював асоціації із родючістю, народженням нового життя, відтак і поклоніння йому передбачало пік ночі Купала: ігрища біля багаття перетворювалися у масові оргії. Зустрічаємо один із описів цього свята: «Споконвіку в ніч на Івана Купала звичай зрівнював шанси всіх жінок і дівчат в бажанні мати потомство. В селах у цей час влаштовувалися веселі зборища з хороводами спеціально для тих, хто засидівся в дівках. Дівчата, яким не пощастило із зовнішніми даними і кому не дісталося багатого приданого, щоб пом'якшити помилку природи і знайти щастя в особистому житті, один раз в році отримували шанс знайти хоч би радість материнства, якщо вже радощі взаємного кохання і родинного життя обходили їх стороною. У ніч напередодні Івана Купала старі діви мали право зачати від будь-якого чоловіка в селі, не боячись осуду сусідів і вічної ганьби для майбутньої дитини. Кожній дівчині, яка втратила надію знайти собі чоловіка, дозволялося відвести з хороводу того, хто їй до вподоби, не залежно від того, одружений він чи ні. І ніхто не смів відмовлятися від цього «почесного обов'язку». Якщо дівчині в цю ніч таланило, то через дев'ять місяців все село святкувало народження немовляти. Батька йому замінювало все село. І навіть якщо хтось з жінок помічав, що дитя аж надто схоже на її благовірного, це не давало їй законних підстав докоряти чоловікові в зраді: подружня вірність – це, звичайно, добре і правильно, але право старої діви в ніч на Івана Купала священне». Як кажуть, без коментарів.
Православна Церква ніколи не схвалювала перетворення великого християнського свята на язичницьку оргію. Ця проблема не нова: подібні гуляння засуджували ще отці Трулльського (692 рік) у 65-му правилі та Стоглавого (1551) Соборів. Питання «Ти християнин чи язичник?» ані в давні часи, ні в наші дні не могло мати двозначної відповіді.
Утім… не все так однозначно, як виявляється. Готуючи цю публікацію, гортала сторінки інтернету і за одним із перших посилань натрапила на інтерв’ю одного з відомих в Україні священиків, навмисне не називатиму прізвища. Отець, голос якого доволі голосно звучить на теренах українського релігійного (а останнім часом, частіше навіть не пов’язаного з релігійним) простору, раніше посідав високу посаду в УПЦ і, в силу займаної посади, був авторитетним речником думки Церкви.
«Для християн немає свята Купали, а є свято Різдва Іоанна Хрестителя», – пише священик у своєму блозі. Думаю, нема православного християнина, який би не погодився з твердженням. Я також погодилась, і пройшла за наступним посиланням – на інтерв’ю для великого і дуже шанованого мною, як і багатьма православними України, порталу. І тут, – усе змішалось в домі Облонських, як кажуть.
Цитую: «Для мене пророк Іоанн та Іван Купала, фактично, одна особа. Тому що язичництво не знає свята Івана Купала – воно знає свято Купала… Церква прийшла зі святом Іоанна Хрестителя до народу, який колись відзначав свято Купала, і в такий спосіб переклала сенс християнського свята на зрозумілу для народу Київської Русі мову. Так ми отримали день Івана Купала: Іоанн – це Іван, а Купала, бо хрестять у купелі… Люди зараз хочуть відзначати свята свого народу. Головне, щоб у цих святах був сенс. Коли з’являється цей сенс, це – християнське свято, коли сенс втрачається, то це – язичництво, іноді навіть під оболонкою християнства».
Ви щось зрозуміли? Я – не зовсім. Схоже, і ведуча відеоблогу теж. Вона запитує: «Сьогодні Ви у своєму блозі написали, що «Православ’я – це наше язичництво». Що Ви мали на увазі?». І відповідь: «Якщо звертатися до етимології слова «язичництво», то бачимо, що воно походить від слова «язик». «Язик» – це народ, тому язичництво – це народна релігія. Колись народною релігією для слов’ян було язичництво, але ми вже понад тисячу років є християнами, і нашою народною релігією є Православ’я.
За статистикою, 90% українців визнають себе віруючими, з них 80% – православними. А з тих 90% віруючих, я думаю, 99% християн, і всі вони вірять у Бога – Іісуса Христа, шанують Божу Матір і моляться перед її іконами, вшановують пам'ять святих і вклоняються їх чесним мощам. Тому, фактично, ця віра – народна».
Уже згодом помічаю рік публікації – 2012. Що ж, часи міняються. Чи ні?
Повернімося до торішнього блогу на телевізійній службі новин, яка постійно вражає. «Але як так трапилось, що язичницьке і християнське свято припадають на один день? І чому пам'ятають Купалу і майже не знають Хрестителя?», – з жалем зауважує батюшка.
Читаємо далі: «Як існує тіло і душа, так і наші свята повинні мати форму і зміст. І якщо наша душа – християнська, то і зміст наших свят має бути християнським. І як тіло є храмом душі, так і зовнішні форми святкування мають бути наповнені зрозумілими християнськими образами. Саме тоді можна буде казати, що Православіє – це наша народна віра, а Іван Купала – це Іоанн Хреститель», – підсумовує отець.
«Зі святом Іоанна (Івана) Хрестителя (Купали) Вас, брати і сестри!» – ставить жирну крапку.
Поставлю крапку і я. Знак питання, правильніше сказати. А що ви святкуєте 7 липня?
