Перемога з перемог
День Перемоги у Великій Вітчизняній Війні! Це, мабуть, один з найулюбленіших, найзрозуміліших, справжнісіньких свят для всіх та кожного. Свято героїчної самопожертви, пам'яті, подяки та любові.
У цей мирний день ми згадуємо подвиг всіх полеглих на полях тієї страшної війни, всіх постраждалих та усіх, хто потрудився для перемоги над нацизмом. Згадуємо для того, щоб низько схилитися перед нашими дідами та бабусями, батьками та матерями, щоб від усього серця подякувати їм за те, що вони дали нам можливість з'явитися на цей світ. Це також привід задуматися про те, як ми живемо. Чи достойно ми проживаємо своє життя, куплене такою величезною ціною – десятками мільйонів загиблих, покалічених, ненароджених, що вижили, бо віддали всі свої сили перемозі? Війна 1941 – 1945 рр. по праву називається Великою та Вітчизняною. Велика та Вітчизняна вона тому, що ще ніколи раніше ми не піддавалися такій страшній небезпеці.
Адже від результату цієї війни залежало саме існування нашого народу, саме існування Православної Церкви на нашій землі. Це означає: від результату цієї війни, без перебільшення, залежало існування всього людства, всього світу. Якби перемогла фашистська Німеччина, якби плани Гітлера були здійснені, історія більшості слов'янських народів прийшла б до свого завершення, вони перестали б існувати. У цю війну, як ні в яку іншу, вирішувалося питання: бути чи не бути нашому народові?
Отже, Велика Перемога – це свято не тільки та не стільки державне, світське, але, перш за все, – наше, рідне, православне, церковне. Це свято Перемоги Божої, Перемоги Церкви Христової над усіма Її ворогами. У найперший День Перемоги 9 травня 1945 р. Патріарх Алексій (Симанський) сказав: «Якщо ми забудемо про духовний та релігійний вимір Перемоги, то це буде блюзнірством по відношенню до Бога. У відповідь на наші неймовірні зусилля, у відповідь на високий героїзм народу, у відповідь на напругу всіх сил Господь дарував Перемогу, і з Його спасаючої десниці ми отримали позбавлення». Пам'ятаймо про це.
Перед війною Православна Церква виявилася у смертельній небезпеці, у жорнах між двома тоталітарними режимами – відверто атеїстичним, богоборницьким радянським та язичницьким, сатанинським нацистським, лукаво прикривачим свою агресію пропагандою хрестового походу проти більшовизму. Роки революції, громадянської війни, «мирний» передвоєнний час більшовицької влади приніс Православній Церкві більше мучеників, ніж вся історія християнства. У ході Великого терору 1937 – 1938 рр. було репресовано або вбито безліч духовенства та активних православних мирян Радянського Союзу. «Ім'я Бога має бути забуте на території країни», – таку мету ставили перед собою творці нового комуністичного раю на землі.
Перед війною наші предки згрішили та відступили від Бога та Його Церкви. Так вони накликали на себе праведний гнів Божий, Його покарання. Гітлер та його воїнство стали для людей втіленням сатанинських злих сил, бичем Божим, попущеним Господом для напоумлення, обернення та спасіння своїх заблуканих синів та дочок.
Всемилостивий Бог карає своє творіння не для того, щоб його знищити, але щоб обернути до спасіння. Велика Вітчизняна Війна стала таким покаранням, уроком, напоумленням для людей, що впали у безвір'я. Стала тією «очисною грозою», здригнувшись від якої наш народ знову повернувся до своєї матері Церкви.
Церква благословила жителів Радянського Союзу на Велику Вітчизняну Війну, і це благословення було затверджено Самим Господом. Відомо, що Місцеблюститель Патріаршого Престолу Митрополит Сергій (Страгородський) у перший же день війни ще до будь-яких офіційних звернень світської влади написав та власноруч надрукував на машинці знамените «Послання пастирям та пастві Христовій Православної Церкви», в якому закликав усіх православних на захист Вітчизни. Він першим з усією ясністю усвідомив, що це не тільки та не стільки державна, політична, економічна, світська, але саме Велика Вітчизняна Війна, Війна Духовна, Війна Православна.
«Фашиствуючі розбійники напали на нашу Батьківщину. Зневажаючи всякі договори та обіцянки, вони раптово обрушилися на нас, і ось кров мирних громадян вже зрошує рідну землю. Повторюються часи Батия, німецьких лицарів, Карла Шведського, Наполеона. Жалюгідні нащадки ворогів православного християнства хочуть ще раз спробувати поставити народ наш на коліна перед неправдою... З Божою допомогою і на цей раз він розвіє у прах фашистську ворожу силу... Згадаймо численні тисячі простих православних воїнів... Православна наша Церква завжди розділяла долю народу. Разом з ним вона випробування несла та втішалася його успіхами. Не залишить вона народу свого і тепер. Благословляє вона небесним благословенням і майбутній всенародний подвиг... Якщо кому, то саме нам потрібно пам'ятати заповідь Христову: "Больше сея любве никто же имать, да кто душу свою положит за други своя" (Ін. 14:13)».
Страшні випробування викликали у мільйонів людей щирі почуття обернення, покаяння та віри. Війна стала очисною хресною «лазнею пакибуття» для нашого народу та всього світу, їхньою хресною смертю та воскресінням. Почалося православне відродження, православні храми знову наповнилися народом. Радянська влада повернулася до Церкви, від гонінь перейшла до співпраці з Нею. Припинилася антирелігійна пропаганда. Багато заборон на віру 30-х рр. були скасовані, розпущений безбожний Союз войовничих безбожників, а його голова Губельман помер від раку у страшних муках. Були знову відкриті 20 тисяч храмів. Відновили свою роботу духовні навчальні заклади. Почали виходити церковні видання. Переживши страшні муки та страждання, наш народ зрозумів велику істину: жити потрібно з Богом та з Його законом. Щоб справлятися з усіма життєвими труднощами та випробуваннями, необхідно по-справжньому вірити, беручи у цьому приклад з наших предків, що впоралися по милості Божій зі смертельною небезпекою.
Церква не вмерла, вижила та стала сильнішою, ніж раніше. Так була виявлена сила Божа. В який уже раз в історії була доведена та непорушна істина, що Церква Христова перебуватиме до кінця часів та по Його всесильній обітниці «Створю Церкву Мою, і сили адові не переможуть Її» (Мф. 16:18). Гоніння, якими б страшними вони не були, не послаблюють, не знищують, але лише підсилюють та оновлюють Церкву, а мученики – це насіння Церкви, з якого Вона черпає Свої святі сили та життя. Зберігши нас від загибелі, Господь явив Свій праведний суд, Свою милість, Свою мудрість, Свою всемогутність, Свою всесвяту любов.
День Перемоги у Великій Вітчизняній Війні! Це, мабуть, один із найулюбленіших, найзрозуміліших, найсправжніших свят для всіх і кожного. Свято героїчної самопожертви, пам'яті, подяки та любові. Церква, в особі Своїх небесних та земних святих угодників, всіх віруючих, вимолила цю Перемогу під час війни. І сьогодні, щороку, 9 травня, Вона продовжує молитовно поминати покійних воїнів, за віру, вітчизну та народ життя своє поклавши, всіх, болісно загиблих, у роки Великої Вітчизняної війни (1941 – 1945 рр.).
6 травня 1945 р. весь православний світ святкував Пасху. 7 травня у м. Реймсі був підписаний попередній протокол капітуляції Німеччини. 8 травня представники німецького головнокомандування, у присутності представників Верховного Командування союзних військ та Верховного Головнокомандування радянських військ, підписали у Берліні остаточний Акт капітуляції, виконання якого почалося з 24 годин 8 травня. Так, День Перемоги 1945 року збігся з православним Великоднем, – Днем Перемоги Христової над лукавим, гріхом, тлінням та смертю.
У всьому цьому віруюче серце не може не угледіти премудрого Промислу Божого. Для нас День Перемоги у Великій Вітчизняній Війні – це історичний прообраз Перемоги у найголовніший війні, в якій, за словами Федора Михайловича Достоєвського, «диявол з Богом борються, а поле битви – серця людей». Ця війна ще не закінчилася. Вона триває упродовж усього земного життя кожної людини, з моменту її зачаття та до останнього подиху. Вся людська історія, починаючи з гріхопадіння праотців людського роду Адама та Єви та до Другого славного Пришестя Христового – це війна між Життям та смертю, між Світлом та тьмою, Святістю та гріхом, що завершиться остаточною перемогою Бога над усіма Його та нашими ворогами. Тоді, у прийдешньому Царстві Небесному не буде ні смерті, ні хвороби, ні страждань, ні розлуки, ні часу. Тоді «отре Бог кожну сльозу з очей» (Одкр. 21:4), буде «нове небо та нова земля» (див. Одкр. 21: 1) та «Бог буде все у всьому» (1 Кор. 15:28). Тоді буде вічноблаженна радість та любов у Христі Іісусі.
Всі ми, православні віруючі – солдати цієї війни. І Церква наша є Церква войовнича, єдина, свята, соборна, апостольська армія, очолювана єдиним Воєначальником Боголюдиною Ісусом Христом. Статут цієї армії – Богоодкровенне православне віровчення, Христові заповіді, канони та догмати. Наш прапор – Хрест Христовий. Наша непереможна зброя проти всіх ворогів спасіння – благодатні засоби, повідомлені Церкві Спасителем (Таїнства, піст, молитва, всі християнські чесноти). Будемо пам'ятати про це, будемо воювати за наше спасіння, будемо слухняно слідувати Хресним шляхом Христовим, щоб разом із Ним перемогти та воскреснути. І не дай нам Боже, як Іуда, виявитися зрадниками, дезертирами, перебіжчиками та тиловими пацюками.
Слава Богу, сьогодні ми насолоджуємося благами зовнішнього миру та благоденства. Однак кожен православний християнин щомиті перебуває на війні внутрішній, духовній. Від її результату залежить вічна доля кожного. Час нашого життя, за святими отцями, – це час апостасії, час масового відпадання від віри у Бога, прагнення підмінити віру у небесну Боголюдину вірою у земну людину. Церква ж являє Собою інший, протилежний шлях – шлях анастасії, тобто повстання, воскресіння від гріховної смерті з сатаною до святого життя з Богом. Секулярному людинобогові, що веде до смерті, Православна Церква протиставляє Боголюдство Христа, що веде до вічноблаженного життя у Пресвятій Трійці.
Отже, День Перемоги вчить нас героїчному самопожертвуванню заради Бога та ближніх, вчить пам'яті Божій та пам'яті смертній, вчить подяці Богу за всі Його благодіяння, вчить старанній молитві до Творця, вчить смиренню перед незбагненним по своїй премудрості Промислом Божим, вчить любові до Христа, вірному служінню Його єдиній, святій, Соборній, Апостольській, Православній Церкві, вчить не сумувати, не опускати руки, але, підносячи їх у хресному знаменні, православно вірити в ім'я Отця та Сина, та Святого Духа. Бо «Це є перемога, яка перемогла світ, віра наша!» (1 Ін. 5:4).
Сьогодні для кожної православної людини, як ніколи, актуальні слова митрополита Сергія (Страгородського), сказані у перший день Великої Вітчизняної Війни: «Церква благословляє всіх православних на захист священних кордонів нашої Батьківщини. Господь нам дарує перемогу!» Неодмінно дарує! Бо якщо ми з Христом, ми не можемо зазнати поразки. З Христом ми непереможні!
«Смерте! де твоє жало?! Пекло! де твоя перемога ?! Воскрес Христос, та скинений ти! Воскрес Христос, та впали демони! Воскрес Христос, та радіють ангели! Воскрес Христос, та торжествує життя! Воскрес Христос, та ніхто не мертвий у гробі! Бо Христос, повставши з гробу, – первісток серед померлих. Йому слава та держава на віки вічні! Амінь» (свят. Іоанн Златоуст).
