Львівський телеканал «ZIK»: Ми повинні покінчити з УПЦ, як покінчили з комуністами
Боротьба з Українською Православною Церквою в українському медіа-просторі виходить на новий рівень. Якщо раніше «всього лише» тиражувалася брехня і перекручена інформація про УПЦ, то зараз вже цілком відкрито обговорюються механізми знищення Церкви в Україні.
Галицький телеканал «ZIK» 13 травня 2016 роки випустив програму на тему «Геть Московський Патріархат». Сама назва передачі просто і без викрутасів декларує початок активних дій по вигнанню, забороні (або знищенню) УПЦ – єдиної в Україні канонічної Церкви, що є частиною Світового Православ'я.
Не те, щоб в цій програмі не використовувалася брехня і маніпуляції (і того, й іншого в ній навіть більше, ніж в матеріалах про УПЦ інших українських ЗМІ), але публічне обговорення гонінь на релігійну організацію – в це «ЗІК» став першопроходьцем.
Анонс даного відео на каналі «Youtube» вже сам по собі виглядає досить красномовно: «Заборонити Московський Патріархат в Україні. Такі заяви звучать все голосніше і всерйоз. Тому програма Остапа Дроздова «Прямим текстом» ставить питання: якщо ієрархи Московської Церкви зайняли українофобську позицію – що слід робити з п'ятою колоною в сутані»?
Не будемо обговорювати професіоналізм зіківських журналістів, які в далекому Львові можуть і не знати, що православне священство до сутани не має ніякого відношення. Відзначимо лише, що сам Дроздов на своїй сторінці фейсбук пише про програму так: «Віруючі ортодокси, ви вже вибачте – але треба хоч грам мізків мати, щоб бути членом схизми Кирила, і нести в цю «церкву» гроші, які потім повертаються кулями. Я хочу сказати, що кожна людина, яка є членом МП, – одночасно є членом путінської кремлівської організації, яка веде широку антиукраїнську діяльність, сповідує зневажливе ставлення до української мови, яка уникає вживати слово "Україна"».
Навряд, чи варто всерйоз аналізувати цей спіч, у якому цвіла брехня перемішана з образами. Можна лише відзначити, що до елементарних норм журналістики, та й просто до правди він не має ніякого відношення. Тому перейдімо безпосередньо до самої програми.
Вона дуже нагадувала судове засідання без присутності обвинуваченого і складалася з двох частин.
Перша частина була покликана довести провину УПЦ та винести їй «смертний» вирок.
Друга – присвячена пошуку механізмів для приведення вироку у виконання.
Формат програми – спілкування ведучого, в даному випадку Остапа Дроздова, з чотирма гостями студії, один із яких був присутній у ній за допомогою зв'язку Skype.
Гості передачі:
- Тарас Антошевський, – директор РІСУ (Релігійно-інформаційної служби України);
- Анатолій Бабинський, – редактор журналу «Патріархат»;
- Галина Харченко, – громадський активіст;
- Віталій Олешко – член батальйону «Донбас», член ініціативної групи «Геть московський патріархат». Він і був віртуальним гостем.
Якщо двоє перших учасників є визнаною елітою греко-католицького релігієзнавства, то друга пара була підібрана так, щоб на противагу їм створити видимість вираження «народної» думки (звичайно ж, потрібного автору напрямку). Власне, Галину Харченко, даму в вишиванці, Дроздов іронічно так і назвав – «глас народу». Її функцією було: гнівно засуджувати, обурюватися і підтримувати тези інших ораторів.
Віталій Олешко своїм бойовим запалом, використанням ненормативної лексики і повним незнанням церковної теми не залишив сумнівів у своїй «народній» приналежності. Власне, функція «гласу народу» була покладена, швидше, на нього – виступити в авангарді і міцним матірним слівцем показати, що «народ обурений та вимагає». Іншими словами – виконати за авторів програми «брудну роботу» з дискредитації УПЦ.
Характерною «демократичною» особливістю галицької програми була рідкісна єдність. При наявності п'яти обвинувачів в ній не було жодного представника обвинуваченого (УПЦ). Та й навіщо? Адже будь-яка людина, хоча б трохи знайома із заявленою темою, могла без зусиль зруйнувати представлені в передачі крихкі обвинувальні конструкції.
А конструкції були, природно, побудовані на маніпуляціях та брехні.
Почнемо з найбільш, мабуть, яскравої та відвертої.
На 25-й хвилині відео в студії демонструється фотографія якогось архієрея, у якого в руках знаходяться георгіївські стрічки. Ведучий без тіні сумніву заявляє, що це – Блаженніший Онуфрій, додаючи при цьому, мовляв, «рукописи не горять».
Будь-яка людина, яка хоча б один раз бачила Митрополита Онуфрія, глянувши на це фото, як мінімум, засумнівається в тому, що на ній зображений Предстоятель УПЦ. Засумнівалися і ми. Як виявилося, не дарма. Після недовгого пошуку в Google images з'ясувалося, що перед нами – митрополит Ярославський та Ростовський Пантелеймон, а даний знімок зроблений 24 квітня 2015 в Ярославлі.
Цей момент хотілося би відзначити особливо. У жодній інтернет-публікації з числа тих, де використовується дана фотографія, не було вказано, що на ній зображений Блаженніший Онуфрій. Вперше інформацію про це озвучив саме Остап Дроздов, ведучий програми «Прямим текстом», це його «креатив». А це значить, що Дроздов не просто помилився, а збрехав, причому збрехав СВІДОМО і з конкретною метою. Що це за мета, ми обговоримо трохи пізніше.
Решта фото, що були представлені, не менш «правдиві». Зображення кованих грат із безліччю стрічок (24:49), пов’язаних на них, виявилося зовсім не іконостасом, як заявив Дроздов, а зовнішніми воротами собору в Кронштадті, до яких міг підійти будь-який бажаючий. А ікона зі Сталіним (26:00), як з'ясувалося, до Церкви не має ніякого відношення.
Вельми показово, що Дроздов уже в анонсі програми заявляє: «УПЦ – друга Церква в Україні», і протягом всієї передачі повторює це, як очевидний факт. Чим він намагався це аргументувати? Мабуть статистичними даними, які час від часу з'являлися на екрані. При цьому ні слова не було сказано про те, звідки ці цифри були взяті. Чи це продукт фантазії самого Остапа (як з фотографією російського митрополита), або натхнення графічного дизайнера – цей факт для глядача залишився невідомим.
У будь-якому випадку, церковна статистика в Україні, за версією «ЗІК», така:
- 25% – УПЦ КП
- 23% – просто православні
- 17% – УПЦ
- 12% – просто віруючі
- 9% – УГКЦ
- 6% – атеїсти.
Те, що найпростіший спосіб дізнатися про кількість віруючих тієї чи іншої конфесії – навести статистику кількості парафій, автору програми, очевидно, в голову не прийшло. Вірніше, думається, що якраз прийшло, оскільки таку «незручну» статистику нам не надали. Дійсно, навіщо глядачеві знати, що за кількістю церковних громад УПЦ перевищує Київський Патріархат майже в три рази, а за кількістю ченців – більш, ніж в 20 разів!
Так хто там ці громади буде рахувати! Адже на думку одного з шановних гостей, Анатолія Бабинського, «прихід – це пшик, там може бути дві людини».
Що ж, можливо, головний редактор «Патріархату» відвідує якраз таку скромну греко-католицьку громаду, йому видніше.
Видніше йому, греко-католику, очевидно, й те, яким має бути «справжнє» Православ'я. У передачі про це він, правда, не згадав, зате повідомив, що в Почаєві Православ'я – «дуболомне». Тому, мовляв, й «інтелігентні священики з Києва» не рекомендують своїм парафіянам відвідувати Почаївську Лавру. А приїжджають туди виключно молдавські паломники, адже «молдавське Православ'я таке ж "дуболомне"»! Нескладно здогадатися, що висловлена ця тирада була для того, щоб нагадати глядачеві: Буковина – це майже Молдова. А Предстоятель УПЦ, Блаженніший Онуфрій, родом саме з цих місць.
Втім, залишимо всі ці висловлювання на совісті редактора «Патріархату» і повернемося до творчості ведучого пана Дроздова. А точніше, його тези про те, що УПЦ в Україні – "всього лише регіональна Церква". На його думку, такий висновок можна зробити з інформації про те, що 64% її приходів розташовані в Центрі та на Сході України.
Безумовно, для Дроздова і компанії чільним регіоном в Україні є Галичина, і Церкви, які на цій території знаходяться не на перших ролях, можуть вважатися лише регіональними. Але для інших (негаличан) повідомимо, що парафії Української Православної Церкви рівномірно розташовані по всій території країни і тільки в трьох областях – Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській – УПЦ поступається за чисельністю громад іншим конфесіям.
Втім, статистика в цій передачі мала функцію допоміжну. Головну роль тут грала емоція. А в ній, як відомо, головне – не факти, а наснага, пристрасть та надрив:
«УПЦ МП – негідники й покидьки, які розв'язали війну в Україні. Вони просувають свій довбаний «руський мір». Вони – терористична екстремістська організація. Ми повинні покінчити з ними, як покінчили з комуністами. Та е ... твою мать. У Бердянську ми (батальйон «Донбас» – прим. автора) на 9 травня зібрали бабусь та дідусів та сказали: «Вийдіть з колорадськими ганчірками (георгіївськими стрічками), будемо боляче бити, незважаючи на вік».
Це – цитата, як зараз модно говорити, експерта, який бере участь у публічній програмі на релігійну тему. Цитата, яку ведучий та інші гості взяли зі схваленням та натхненням.
Ці слова прозвучали в ефірі телеканалу, що довгий час виходив в ефір із логотипом «Єдина країна. Единая страна». Логотипом, що був покликаний продемонструвати єдність і не допустити дестабілізації ситуації в Україні.
Тоді, нагадаємо, керівники медіа-груп та каналів країни заявляли: «У нас одна країна і загальні цінності, що нас об'єднують. Нам не потрібно нічого ділити».
На жаль цей логотип, що з'явився в березні 2014 року, зберегти країну від дестабілізації не зумів. Ментальна прірва між Сходом та Заходом України стала тільки глибшою. За минулі два роки в країні стався глобальний розкол. В результаті проведення АТО вбиті, поранені та покалічені тисячі людей.
Зараз, коли конфлікт на Донбасі ледь тліє, з головного телемайданчика Західної України несуться заяви, що цілком здатні розпалити полум'я нового протистояння в країні.
Агресивний характер цих заяв, бездоказова обвинувачувана риторика та відсутність альтернативної точки зору, безсоромна брехня власного виробництва – все це змушує говорити про сплановану, і, очевидно, замовну пропагандистську акцію з підготовки та формування «потрібної» громадської думки.
Для чого це робиться, здогадатися не так складно.
22 квітня був опублікований проект Закону 4511 «Про особливий статус релігійних організацій, керівні центри яких знаходяться в державі, що визнана Верховною Радою України державою-агресором».
Цілком очевидно, що законопроект був написаний для отримання тотального держконтролю над УПЦ. У ньому багато яскраво дискримінаційних положень, але ключовим, думається, є пункт про те, що держава, у разі прийняття такого законопроекту, матиме право припинити діяльність цієї Церкви. Для цього потрібно «всього лише» виявити факти її співпраці з «представниками мілітаристсько-терористичних угруповань». Наскільки нескладно зараз в Україні навісити на когось ярлик терориста, ми могли переконатися в аналізованій програмі.
12 травня Тернопільська облрада звернулася до Президента України та Кабміну України з вимогою повернути Почаївській Лаврі статус державного заповідника.
«Ми хочемо повернути у власність держави цю святиню, а потім через відкритий конкурс на право користування окремими культурними спорудами надати можливість іншим Церквам, в тому числі і Греко-Католицькій, проводити тут молебні та служби», – заявив один з депутатів А.Цибульский.
Цікаво, що зовсім недавно храм «Теплої Софії», який є частиною заповідника «Софія Київська», був переданий Київському Патріархату. Тепер же тернопільські депутати вимагають з діючого монастиря зробити заповідник. Цей факт "рівного" ставлення нинішньої влади до православних конфесій сам по собі настільки прекрасний, що навряд чи вимагає додаткових коментарів.
Здається, особлива увага в цій програмі до Почаївської Лаври зовсім не випадкова, як не випадковий і той факт, що передача вийшла в ефір у той же день, що і звернення Тернопільської облради.
Зараз УПЦ – єдина структура в Україні, що зберегла свій уплив на всій території країни, в тому числі, в Криму та на Сході України. Заклики до знищення цієї структури інакше, як сепаратистськими, назвати важко. До того ж, якщо збройний конфлікт на Донбасі, незважаючи на широку лінію розмежування, можна, з натяжкою, назвати локальним, то спроби знищення УПЦ цілком можуть підірвати країну зсередини, оскільки віруючі Церкви є у всіх, без винятку, її регіонах.
Не є секретом те, що найстрашніші війни в історії – війни релігійні. Або Остап Дроздов цього не знає, або не розуміє. Скоріше за все, йому просто байдуже. Патріотизм таких журналістів проявляється виключно в пафосній риториці та обмежений своїм гаманцем, своїм оточенням, своїм регіоном. А такий патріотизм дивно схожий на сепаратизм.
