Чи можна спалювати тіла покійних в печах крематорію
Нам запропоновано поставити правильно кому в реченні «спалювати не можна ховати». Але перш, ніж її поставити, я б хотів повернутися з нашими читачами в невелику подорож у часі.
Отже, в 1856 році вчений світ відкрив неандертальця. А в 1908 році німецький вчений Отто Гаузер біля французького містечка Ле Мустье знаходить його перше поховання. У неглибокій, спеціально виритій чотирикутній могилі, був похований юнак 16-17 років. Він був покладений на правий бік, коліна злегка зігнуті, тілу була додана поза сну: його права рука лежала під головою та на кам'яній подушці, як зазвичай спить людина. Ясно, що юнак спочатку помер, потім викопали яму та поклали туди тіло.
Чому поза сну? Коли людина спить, він, начебто, на час вмирає, але потім прокидається та знову живе. Старовинна людина хотіла показати: незважаючи на те, що ти помер, твоя смерть – це тимчасовий сон. Оточуючі прекрасно розуміли, що він тлінний, що його тіло розкладеться, перетвориться у скелет. Все це вони знали, але символікою поховання підкреслювали – настане момент, коли юнак прокинеться або, як ми сьогодні говоримо, воскресне.
Поруч з цим юнаком в могилі лежали кістки тварини, під простягнутою лівою рукою було покладено рубило, яким користувалися при роботі неандертальці. Все це було покладено туди для того, щоб показати – він насправді живий, тому що їжа та праця – це символи життя.
На Передньому Сході зараз знайдено близько дев'яноста поховань неандертальців. Багато з них в ембріональній позі. Коліна різко підігнуті до підборіддя, голова схилена вперед, п'яти торкаються сідниць. Могила зроблена також овальної форми, що нагадує матку жінки. Це образ смерті як нового народження. Ти помер, ти увійшов в утробу землі, але ти повинен народитися знову, як народжується дитина з утроби матері.
Ідея того, що ти повинен знову народитися – це перша ідея, пов'язана з похованням.
Згодом у людини з'явиться образ грудей землі, молока землі, яким харчується все живе. А богиня смерті, землі та поховання обов'язково буде зображуватися з чітко підкресленою груддю, якою вона як би годує померлого. Все, що ми їмо, – це молоко землі. А могила – це її утроба. Земля – наша мати, ми нею харчуємося, і до неї повертаємося. Звідси таємниця могили. Коли древня людина не без праці (у нього не було навіть лопати) копала для свого померлого гробову яму, віна мала на увазі саме цей образ.
Далі починається так звана епоха неоліту – новий кам'яний вік, коли людина переходить від збирання їжі до її виробництва. Виникає землеробство та скотарство. Перше, що робить людина, перейшовши до осілого способу життя – починає ховати померлих у підлозі свого будинку, у тій оселі, де вона живе. Раніше цього не було. Всі поселення раннього неоліту характеризуються тим, що в круглій оселі робиться священна ділянка землі, в якій ховаються кістки померлих предків. Іноді їх черепа ставилися на полички, як це ми бачимо в Афонській традиції.
В цей час з надзвичайною силою виникає почуття єдності роду. Стародавні люди усвідомлюють, що походять від своїх батьків та дідів, і вони поруч з ними. З одного боку, ми повинні дбати про них, приносити за них жертви, а з іншого боку – вони охороняють нас та захищають. Тому їх черепа стоять в будинку та беруть участь у домашній нараді.
Це була первинна причина, чому людина осіла на землі. Вона ще не вміла розводити рослини, вирощувати тварин та навчилася цьому тільки через 1,5-2 тисячі років після початку осілого способу життя. Але «любов до батьківських трун» зробила її жителем осілих поселень. Трохи пізніше померлих перестають ховати в будинках. Вперше виникають кладовища, тобто "будинок живих" та "будинок померлих" розділяється.
Приблизно за 5 тис. років до Різдва Христового, на берегах північно-західної Європи, тобто на теренах сучасної Англії, Франції, Данії, атлантичному узбережжі Іспанії – починають ставити споруди з величезних каменів. Ці споруди увійшли в історію, як культура мегаліта: "мега" (великі) і "Літос" – (камені). Одне з них всім відомо – Стоунхендж. Подібні споруди будують різні народи. Побутова культура будівельників мегалітів в різних районах світу різна, але ось пам'ятники – одні й ті ж. Різним народам передавалася якась одна сума ідей. Природа північно-західної Європи сувора та людині доводилося працювати від зорі до зорі, щоб прогодувати себе. Але весь свій вільний час вона витрачала на будівництво цих величезних заупокійних споруд. На будівництво Стоунхенджа при тієї технології, яка була тоді, витрачено близько 30 млн. людино-годин. Сьогодні всі ми звикли до могильного пагорба. Цей горбок, як і кургани язичницької Русі, є відлунням мегалітичної релігійної культури.
Археологи, вивчаючи стародавні гробниці мегаліта, виявили, що там, де більш-менш зберіглася навколишня місцевість в незайманому вигляді, є система ровів і насипів навколо цих курганів. Сам курган має вхід в галерею. Коли зробили контрастну аерофотозйомку, то виявилося, що ці рови і насипи утворюють фігуру повної жінки ( "fat lady"), тобто "жирна пані", як її назвали англійці, які це вперше виявили.
Могила споруд епохи мегаліта – це утроба землі, а галерейне поховання з курганом – це не що інше, як вагітний живіт землі. Вносячи в цю утробу мертвих, з неї очікують нового народження померлих. Сама точка виходу з кургану, тобто те місце, звідки повинні народитися померлі, за формою іноді відтворює анатомічно жіночі дітородні органи і орієнтована на те місце, де на небосхилі піднімається сонце в день зимового сонцестояння. Там, де день перемагає ніч, літо – зиму, тепло – холод.
Стародавні будівельники сподівалися на те, що мертві воскреснуть, коли життя переможе смерть. Зараз покійні покояться у цій утробі своєї матері-землі до моменту, коли вони відновлять до Того, Хто їм дав сім’я життя – Богу. Але щоб це сталося, треба зосередити сили, віддати Богові всього себе. Вони готові були жити в жалюгідних хатинах, скромним побутом, але всі свої сили зосереджували на пошуку Неба.
Далі ці кургани приймають форму величезних пірамід, як це ми бачимо в Єгипті. Людина винаходить писемність, для того щоб ім'я похованої людини було навічно відображене в пам'яті нащадків. Так виникають перші священні зображення. Слово "ієрогліф" так і перекладається: "гліфос" – це те, що вибито в камені, а "ієро" – священний. Ім'я – важлива частина особистості, його потрібно пам'ятати. І зараз, коли ми поминаємо померлих, ми називаємо їх імена. У довжезних текстах пірамід, які з'являться пізніше, мова йде про те, що душа покійного повинна перемогти смерть і воскреснути до вічного життя.
Єгипетська мумія – це образ тілесного воскресіння померлого. Єгиптяни муміфікували своїх померлих, як би бажаючи показати: твоє тіло зберігається в недоторканності, і воно повстане з тобою в останній день. Крім муміфікації тіл, єгиптяни робили статуї померлих з дуже точною портретною схожістю. Ці заупокійні статуї ставили всередині гробниці в замурованих камерах, і вони служили тією моделлю, за якою в майбутньому буде відтворено тіло покійного.
Як дбайливо та благоговійно людство всю свою історію зберігало пам'ять про слова, сказаних Богом Адаму: «Земля еси и в землю отыдеши...». І ось вперше за всю історію людства, з прагматичних міркувань економії місця, люди вирішили спалювати тіла своїх померлих. Це діяння є прямим порушенням Слова Бога та тієї традиції, яку людство свято дотримувалося всю свою історію.
Хтось може мені заперечити, що спалювання тіл практикувалося та практикується досі в східних релігіях. Так, це правда, але це стосується вже зовсім іншої, не біблійної традиції. Але і вона має під собою глибоко релігійний сенс *, який до сучасної кремації не має ніяко відношення.
[*] У загальнолюдській релігійній традиції – Небо це символ Бога. Земля – це символ гріха. Вона притягує до себе все суще на ній. Єдина субстанція, над якою, здається, земля не має влади, – це вогонь. Він піднімається на небо, долаючи силу влади землі. Тому вогонь з незапам'ятних часів використовували, як засіб передачі жертви з землі на небо. Значно пізніше, користуючись тими ж аргументами, деякі культури стали кремувати й людські тіла.
