Як боротися з духовною апатією?
Байдужість - ворог духовності. Фото: quasa.io
Архімандрит Маркелл (Павук) про те, чому показна стурбованість долею Церкви часто приховує духовну байдужість
Якщо вірити сучасним засобам масової інформації, то може скластися враження, що більшість людей надзвичайно стурбовані долею Церкви і з особистим духовним життям у них все прекрасно, майже як у священномученика Ігнатія Богоносця - Бог завжди в душі.
Такі люди впевнено розмахують шаблею і готові знищити кожного, хто противиться їхньому уявленню про устрій церковного життя. Але реально таке їхнє занепокоєння викликане уявленням про Церкву не як про богочоловічий організм, живе тіло Христове (див. Еф. 1:23), а як про своєрідну націоналістичну партію, яка заради догоджання своєму виборцю повинна поспішно вирішувати проблеми земного устрою.
Раніше, на початку 90-х років минулого століття, багато людей вимагали від церковнослужителів терміново і без жодної катехізації хрестити їх, вінчати, а зараз вимагають, щоб Церква оперативно відгукувалася на зміну політичного порядку денного. Однак справжнє церковне життя будується не на вимозі до Церкви, а, навпаки, на жертвуванні собою заради Неї. Але саме тут починаються проблеми.
Жертвувати собою не так просто. Для цього потрібно мати віру, любов, терпіння та інші чесноти. Тому виходить, що справжніх християн, які дійсно переживають за Церкву, не так багато. За статистикою відомо, що віруючими себе називають 70-80% громадян, але реально в церковному житті беруть участь від 3 до 10%.
Парафіяни, які регулярно у всі недільні та святкові дні ходять до храму, беруть участь у Таїнствах, - ось хто дійсно про Церкву і про своє духовне життя дбає.
Отже, байдужі - це ті, хто не бере участі в церковному житті, не жертвує собою заради Церкви і в той же час вимагає, щоб Вона змінювалася на догоду політичній погоді.
Переборюється таке байдужість не зовнішніми реформами, а власною реформою свого внутрішнього стану внаслідок щирого покаяння і старанної молитви. Ось якби вони вивчили досконало, на практиці, хоча б один з п'яти томів «Добротолюбія», тоді б у них відразу зник всякий реформаторський свербіж.
Різні «медіа-активісти», які нині вимагають від Церкви реформ, тим самим свідчать про себе, що вони справжнього духовного і церковного життя ніколи і не починали, а лише проживали в її стінах і користувалися її матеріальними благами. Коли виникла реальна загроза ці блага втратити, вони показують своє справжнє обличчя, де, на жаль, немає місця для образу Христа.
