Як наша православна спільнота ставиться до самої себе?
Сучасне православ'я: знакові тенденції
У житті православної спільноти є, певна річ, багато проблем. І церковна свідомість для того й існує, щоби з’ясовувати та усувати все те, що перешкоджає повноцінному розкриттю в житті церковному вічної Істини, актуалізації буття Спасителя у будь-який час і в будь-якій формі у Його Тілі- Церкві (як про це сказав якось Апостол – не він живе, а живе у ньому Христос). У цьому також полягає тайна причетності Духа Святого до справи дихання Церкви, кожної клітинки Тіла Церкви – Богом…
Далі – дещо про інше… Мова піде про речі набагато банальніші, простіші. Хоч це зовсім і не банальність, а це реальна проблема, актуальна. Щоправда, де саме її корінь, у чому він, як прихований – складно про це щось говорити.
Отож, ми нині ведемо мову про «відродження», майже «розквіт» Православ’я у порівнянні з епохою державного атеїзму.
Але чи все так добре у нашому домі? Як ми самі, як наша православна спільнота, ставиться до самої себе?
Дивимося на маркери. Один відомий архімандрит якось написав у мережі ФБ про те, що матеріальні речі іноді бувають довговічніші, аніж самі люди. Справді. Погляньмо на наш культ. Погляньмо на Престол. Що ми побачимо на ньому завжди? Євангеліє. Ті, хто його написав – пішли у Вічність. А Книга всіх часів залишилася. У Японії (писав колись про це) у давнину виявляли християн за допомогою «фуміє» – металічної пластинки із зображенням розп’ятого Спасителя. Пропонували попрати пластинку ногами. Хто так робив – залишався живим. Хто відмовлявся – того звинувачували у таємному сповіданні Христа і страчували. Ось таке було відношення до Священного у християн.
І саме завдяки такому трепетному відношенню християнство засвідчене і сповідане по всьому світу.
Ми свого часу теж підемо у Вічність, на Суд Божий. А книга, можливо, лишиться. Саме так – та сама книга, що десь у Вашій чи моїй бібліотеці знаходиться. Православна книга. І хтось колись, можливо навіть через століття (як це бувало і в мене, коли гортав сторінки православних книг часів Імператора Олександра) – хтось колись відкриє тоді вже раритетну книгу збережену, яка матиме цінність «автентичного джерела», що несе «дух часу», і трепетно гортатиме пожовклі сторінки фоліанту, вчитуватиметься у літери, думатиме-здогадуватиметься про «дух епохи» на основі… тієї книги, що у Вашій бібліотеці зараз знаходиться. Бо від нас лишаться лише мовчазні кості. Це може бути навіть науковець, який писатиме щось на якомусь пристрої. А може і ні. Справа не в тому…
Що сьогодні ми маємо? Що ми залишаємо у якості «матеріальних носіїв»-джерел-текстів для історії нашим нащадкам? А маємо те, що маємо…
Приклади…
Відкриваємо чудовий, зелений молитовник-збірку Почаївської лаври із високими грифами благословень. Читаємо молитву до святого Іоанна Предтечі, Хрестителя Господнього: «Что сотворю, не вем, и тебе, святый Иоанне, благодати тезоимените…»
Беремо оригінальніший текст: «Что сотворю, не вем, и к кому прибегну да спасена будет душа моя. Токмо к тебе, святый Иоанне, благодати тезоимените…».
Не полінився. Повідомив про це, написав на сайт Почаївської лаври. Пройшло кілька років. Цей самий спотворений текст перевидається (припускаю) вкотре так само, поширюється у церковних лавках.
Про концепцію «сотого воскресения» із грифом благословення архієрея у «Православній енциклопедії» вже писав.
Тепер не знаю навіть, що думати. Адже зрозумів, що видання літератури православної, очевидно, не піддається контролю. Тож коли придбав книгу відомого святителя і знайшов у ній позитивні роздуми про «нірвану» – глянувши на відповідні грифи благословень і розуміючи, що це «писав святитель», боюся погрішать проти угодника Божого, бо теологія – теологією, але я грішна людина… Одначе, якщо у нас друкують тепер про «соте воскресіння» – можливо про «нірвану» святитель теж писав чи якось не так, чи може і не писав. Маю лише здогади і припущення, бо перевірити-простежити, хто перекладав, хто редагував, не має можливості.
Солідний томик праць святителя Димитрія Ростовського. Дуже зрадів, придбавши. Звісно ж – зі спотвореними цитатами Священного Письма. Теж із грифом архієрейського благословення. У церковній крамниці монастиря придбаний фоліант.
«Добротолюбіє. Вибране для мирян». Із грифом архієрейського благословення. Спотворені тексти Священного Письма.
Зараз у тренді закладки із молитвами. Придбав. Читаємо разом (це молитва перед читанням Євангелія, що її виголошує також і священик під час літургії): «Возсияй в сердцах наших, Человеколюбче Господи. Твоего боговедения нетленный свет…». Чомусь творці закладки поставили крапку після слова «Господи», розірвавши контекст молитви. Чому? Для чого? Це ж не вища математика і не відтворення «числа Пі», а коротенька молитва…
Про металічні хрести із «абра-кадаброю» вже писав…
Із високим благословенням «Псалтир». Повертають віруючі в одну із церковних крамниць. Виявляється, переплутані тексти псалмів…
Напишу: тощо… Це безкінечна історія…
До чого веду? Ми, православні, обурюємося, що нас часто зневажають. А чи поважаємо ми самі себе? Яке наше відношення до того, що є Святинею? Зокрема і до книги, до текстів молитов, до Священного Письма? Якщо ми самі тиражуємо кощунства і продаємо це у церковних крамницях іншим православним?
Скажіть, як би на нас подивилися мученики-християни Японії, наприклад? І не тільки вони? «Добрих прадідів великих правнуки погані» – сказали би-повторили? Чи побоялися би осудити? Бо «не судіть і не судимі будете»?
За що помирали вони?
Старообрядців страчували і гноїли у тюрмах «за один Аз». На вселенських соборах воювали за одну літеру («ом-О-усіос» чи «ом-І-усіос»). А для нас тепер не те що «Аз», не те що якась там «банальна літера», а взагалі – що завгодно ні по чому…
На довершення розкажу сумний анекдот. Був у столиці якось. У монастирях тепер іноді можна зустріти такий напис у церковній крамниці: «Придбаний товар обміну не підлягає»…
Розумієте… зараз навіть умовно-язичники, світське законодавство зобов’язує продавців приймати повернуті неякісні вироби. У православному монастирі, якщо вдалося продати неякісну продукцію – повернути її обдурений православний покупець не має права. Чому?..
Вибачте, звісно. Бо я увесь у гріхах і не маю на своє виправдання жодного слова. Але ж це не означає, що ми не повинні говорити про певні проблеми, які доволі актуальні для православної спільноти. Бо якщо ми, люди церковні, про це мовчатимемо, то про це може заговорити колись і каміння. І падатиме воно на чергових «архідияконів стефанів». Бо наші несумлінні так би мовити «продавці святинь», переважно в більшості своїй, швидше за все, спакують валізи, як це завжди трапляється у часи справжніх гонінь на церковний люд…
Шануймося. Простіть, що написав…
