12 квітня Церква вшановує святителя Софронія, єпископа Іркутського

Святитель Софроній, єпископ Іркутський і всього Сибіру чудотворець, відомий під прізвищем Кристалевський, народився в Малоросії, у Чернігівському полку в 1704 році.

Батько його, Назарій Федоров, був «посполитий чоловік, більцем його, Софронія, звали Стефаном», на честь первомученика архідиякона Стефана. У нього було два брати і сестра Пелагія. Ім'я одного брата – Павло, ім'я іншого, старшого, невідоме, але є відомості, що він був згодом намісником Красногорського Золотоніського монастиря.

Дитячі роки Стефана проходили в містечку Березань Переяславського повіту Полтавської губернії, де оселилася сім'я після звільнення батька зі служби. З віком Стефан вступив до Київської духовної академії, де в той час навчалися два інших майбутніх святителя – Іоасаф, єпископ Білгородський, і Павло, митрополит Тобольський.

Отримавши духовну освіту, Стефан вступив у Красногорський Преображенський монастир, де вже подвизався його старший брат. 23 квітня 1730 року він прийняв постриг з ім'ям Софроній, на честь святителя Софронія, Патріарха Єрусалимського.

У ніч після постригу в чернецтво інок Софроній почув у Покровському храмі Голос: «Коли будеш єпископом, побудуй храм в ім'я Всіх святих», – що сповістив про його майбутнє служіння. Через два роки, в 1732 році, його викликали до Києва, де у Софійському соборі він був хіротонісаний в сан ієродиякона, а потім – ієромонаха.

Щодо наступного періоду життя святителя Софронія в його формулярі говориться наступне: «Після посвяти в тому Золотоніському монастирі скарбником був два роки, а потім узятий за указом Переяславської єпархії Преосвященного Арсенія Берлова до будинку його архієрейського, в якому був економом 8 років до взяття в Олександро-Невський монастир, від якого у ті роки у 1735 році був посланий до Санкт-Петербургу у справах його архієрейських, за якими в клопотанні пробув два роки».

У допомогу собі він викликав свого земляка, уродженця міста Прилуки, ієромонаха Сінесія, і поставив його будівельником Ново-Сергієвої пустині, приписаної до Олександро-Невського монастиря. З цього часу дружба двох подвижників – ієромонаха Софронія та ієромонаха Сінесія – все більше міцніла в єдиному пастирському служінні, вони вже були нерозлучні аж до своєї кончини на Сибірській землі.

У ці роки святитель Софроній багато праці поклав на благоустрій обителі та з поліпшення викладання у семінарії, що знаходилася при ній. Спільно з архієпископом Феодосієм він дбав про належне укомплектування монастирської бібліотеки.

При ньому була побудована церква: верхня, в ім'я святого Феодора Ярославича, старшого брата святого Олександра Невського, і нижня, в ім'я святого Іоанна Златоуста.

У 1747 році помер Іркутський єпископ Інокентій II (Нерунович). Шість років найбільша за територією Іркутська єпархія залишалася без духовної опіки.

Імператриця Єлизавета Петрівна (1741-1761) указом від 23 лютого 1753 року рекомендувала Святійшому Синоду благочестивого намісника Олександро-Невського монастиря Софронія, як «особу, не тільки гідну єпископського сану, але яка цілком може виправдати бажання і надії государині й Синоду – підняти тягар єпископського служіння у далекому краю і задовольнити потреби пастви в суворій країні, серед дикої природи та свавілля людського».

20 березня 1754 року святитель прибув в Іркутськ. Спочатку він заїхав у Вознесенський монастир – місце проживання своїх попередників, молився на могилі єпископа Інокентія (Кульчицького), просячи в нього благословення на майбутній подвиг.

Покликаний на апостольське служіння в цьому краю, святитель Софроній усвідомлював, що, окрім просвіти віруючих християн, йому доведеться приводити до віри ідолопоклонників, яких в Сибіру було дуже багато.

Приводити язичників до Христової Церкви було важко, бо деколи навіть у храмах нікому було служити, а займатися місіонерською діяльністю і поготів. Знаючи, як архієрейське Богослужіння благотворно діє на інородців, святитель не тільки сам служив благоговійно, але цього ж вимагав і від усіх кліриків.

До кінця своїх днів святитель Софроній зберігав любов до Красногорської Золотоніської обителі, яка виплекала його в дні юності. Він постійно сприяв підтримці в ній краси, посилаючи для цього необхідні кошти.

Відчуваючи погіршення здоров'я, святитель Софроній подав прохання в Синод про звільнення його на спокій. Але із відповіддю з Петербурга зволікали, бо було важко одразу підібрати гідного наступника.

Останні дні життя святитель Софроній проводив у молитовному подвигу.

Світло, яке просвітилось у добрих справах святителя Софронія, продовжує донині свідчити про славу Отця Небесного, «милостиво зміцнюючого святі Своя». І тепер не лише в Сибіру, на місці останніх подвигів святителя Софронія, але й на місці його перших подвигів благоговійно зберігається про нього свята пам'ять.