До ювілею Харківського Собору, або кілька слів про те, як М.А.Денисенка з Церкви «виганяли»

Чого тільки не придумають опоненти канонічної Церкви для того, щоб дискредитувати в очах громадськості рішення доленосного для Українського Православ'я Харківського Собору. Собору, на якому Філарета (Денисенка), котрий був в ту пору митрополитом Київським, було відсторонено від керівництва Церквою, відправлено за штат та заборонено в священнослужінні.

Маніпулюючи фактами, не гребуючи відвертою брехнею, наші противники намагаються змалювати ситуацію 25-ти річної давності як розкол, в результаті якого в сучасній, пострадянській Україні виникло дві гілки канонічної Церкви: одна суто «українська», що іменує себе «Київський патріархат», а інша «промосковська».

З метою спростування цієї брехні, а також щоб уникнути майбутніх маніпуляцій на цю тему, ми розглянемо тут деякі аргументи наших опонентів з самопроголошеного «Київського патріархату» особливо ретельно. За основу для цієї статті візьмемо інтерв'ю доктора богослов'я і доктора історії К. Вєтошнікова (1), котрий явно симпатизує українським розкольникам.

Скільки в Україні Православних Церков?

Для будь-якого хоч трохи воцерковленого православного християнина відповідь на це питання звучатиме однозначно, а саме: лише канонічна Українська Православна Церква, очолювана Блаженнішим Митрополитом Онуфрієм (Березовським), є органічною частиною Вселенського Православ'я і, отже, являє собою всю повноту Істинної Христової Церкви на території сучасної України.

Не є секретом, що поділ Єдиної (Вселенської) Православної Церкви на помісні громади (помісні церкви) є поділом умовним, який не порушує церковної єдності. Зупиняючись в тих чи інших місцях, країнах, селищах, апостоли проповіддю своєю затверджували там християнську віру і засновували помісні (тобто за місцем їхнього розташування) громади християн. Саме тому абревіатура УПЦ (Українська Православна Церква), РПЦ (Руська Православна Церква), БПЦ (Болгарська Православна Церква) і т.д. означає лише те, що на даній території, в даній конкретній країні існує громада християн. І більше нічого. По суті ж своїй всі помісні церкви світу (сукупність яких, як було сказано вище, складає власне Церкву Христову) мають одну природу, одне Письмо, єдине віровчення, єдиний канонічний корпус, святоотецьке вчення, а також вони повинні визнавати чинність рукоположень одна одної та мають спілкування в Таїнствах (2).

До слова, цього факту не заперечує навіть сам лідер українських розкольників М.А.Денисенко. Ось, наприклад, перелік ознак істинної Православної Церкви, який він зробив, будучи Митрополитом Київським, на богословському симпозіумі «Про Орієнте» у Відні 1 грудня 1980 року. Отже:

«Церковна єдність має проявлятися не як єдність влади над усіма Помісними Церквами, але як єдність віри і, що випливає з неї, єдність життя. Ця внутрішня єдність полягає у внутрішній злагоді та солідарності Помісних Церков, що існують самостійно, але не відокремлено одна від одної. Вона виражається у взаємному визнанні сили та чинності благодатного життя у цих Церквах (перша ознака Церкви – прим. автора), взаємному визнанні ієрархії (друга ознака Церкви – прим. автора) та спілкуванні в таїнствах (третя ознака Церкви, – прим. автора) » (Митрополит Філарет (Денисенко). Помісна Церква і Вселенська Церква. Журнал Московської Патріархії. № 3. 1981. С.70-76).

Абсолютно точний перелік ознак Істинної Церкви Христової. Тільки ось релігійна організація, заснована самим М.А.Денисенком (УПЦ КП), не має жодної з цих ознак і, відповідно, Церквою не є. У тому числі з цього випливає й те, що в УПЦ КП не звершуються церковні таїнства, а люди, які там служать, не є священнослужителями.

Власне, тому ані самопроголошений «Київський патріархат», ані інші псевдоцерковні структури, що знаходяться поза євхаристійного спілкування зі Вселенським Православ'ям, не можуть не те щоб називатися православними, а й церквами взагалі.

Проте наші опоненти продовжують наполягати на тому, що після Харківського Собору Українська Православна Церква розділилася на дві гілки. Так, наприклад, відповідаючи на питання про те: «... Чи можна вважати ту гілку, яка утворилася після відходу з УПЦ (МП), теж частиною Київської митрополії ...?», згадуваний нами вище, К.Вєтошніков, нічтоже сумняшеся, відповідає: «Ну звісно. Тому що цей розкол відбувся не з волі тих, хто зараз перебуває в цій частині, а їх вигнали, це був вимушений захід, тому що відбувся зсув з кафедри законного митрополита постановою Харківського собору 1992 року, в якому немає жодного посилання ні на один канон».

Ось так – ні більше, ні менше! Тобто ми винні в тому, що влаштували розкол, в тому, що змістили з кафедри законного митрополита. Причому зробили це «антиканонічним способом». Ну, а тепер давайте згадаємо, що насправді відбувалося 25 років тому!

Як з'явився на світ «Київський патріархат»?

Як відомо, М.А.Денисенко не був присутній 27 травня 1992 на Харківському Соборі. Більш того, Собор не виганяв його з Церкви, тому що заборона в священнослужінні не є актом відділення людини від Церкви Христової (зокрема від УПЦ). Цілком можливо, що якби Михайло Антонович зі смиренням прийняв рішення Собору та виконав ті обіцянки, які він дав на Архієрейському Соборі в Москві, йому знову дозволили б священнодіяти або через призначення на одну з вакантних єпископських кафедр, або будучи відправленим на спокій в один з монастирів.

Цю прописну істину добре розуміли всі учасники собору (і не тільки вони). Власне тому на Харківському Соборі і не відбулося ніякого розколу, в тому числі за М.А.Денисенком не пішов ніхто з його учасників, так і, як виявилося згодом, практично ніхто з Церкви.

Насправді «Київський патріархат» відколовся не від РПЦ, і навіть не від УПЦ, а від такої ж, як і він сам, ніким не визнаної, самопроголошеної, розкольницької організації, яка носить назву УАПЦ (Українська Автокефальна Православна Церква). Справа була така: 25-26 червня 1992 року (тобто практично через місяць після Харківського Собору) в Києві на вул. Пушкінській, 36 в присутності М.А.Денисенка відбулися збори кількох єпископів УАПЦ та депутатів ВР України, які прийняли рішення про створення так званого «Київського патріархату». Незабаром це рішення було відкинуто керівництвом УАПЦ, в результаті чого від розкольницької УАПЦ відкололася так звана УПЦ КП.

Канонічна Українська Православна Церква, яка отримала незалежність і самостійність в управлінні у жовтні 1990 року (тобто навіть раніше, ніж Україна отримала незалежність) та очолювана з травня 1992 року Блаженнішим Митрополитом Володимиром (Сободаном), не має до даного заходу ані найменшого відношення.

Тобто по факту ми навіть не можемо говорити про те, що мав місце розкол, тому що «Київський патріархат» взагалі ніколи не мав ніякого відношення до канонічної Православної Церкви, як, втім, і до Вселенського Православ'я. У цьому сенсі, перед нами, що називається «у всій своїй красі», постає картина самопроголошення якоюсь групою людей псевдоправославної церкви протестантського напряму. Саме тому абсолютно правий був митрополит Олександр (Драбинко), коли говорив про те, що: «"Київський Патріархат" має тенденцію до перетворення на неопротестантську секту із зовнішнім збереженням православної обрядовості ...» (3).

Втім, це не просто тенденція: в «Київському патріархаті» відверто сповідують протестантську еклезіологію (тобто протестантське вчення про Церкву Христову), чим ще більше віддаляють себе від Вселенського Православ'я (4).

Кого можна виганяти з Церкви, а кого ні?

Відповідаючи на це питання, К.Вєтошніков сказав наступне: «Тому що коли ми говоримо про розкол, то винна не тільки одна сторона, яка відокремилася, а й інша сторона. Зокрема, в існуючих підрозділах в Українській Православній Церкві не можна однозначно звинувачувати тих, хто від'єднався, вони ж не самі від'єдналися, а їх від'єднали».

Погодьтеся, не є зрозумілим, а хто заважав М.А.Денисенку покаятися та прийняти законне (про це ми ще поговоримо нижче) канонічне рішення Харківського Собору? Ось і залишився б в Церкві. Що йому ще потрібно було? Чи тепер кожний ображений клірик або єпископ вважатиме своїм обов'язком надягнути на себе патріарший кукіль та оголосити себе «патріархом Вінницьким, Немирівським, Луганським, Львівським» або, як у Грушевського, «України-Русі»?

Звичайно, з Церкви нікого виганяти не можна. У цьому сенсі навіть проголошення анафеми тій чи іншій особі в повному-абсолютному значенні не є актом відлучення людини від Церкви. Як не є актом відлучення людини від Церкви накладена на нього заборона в священнослужінні. На відміну від західнохристиянського розуміння анафеми: «В Православ'ї церковна Анафема є ... лікуючий акт ізоляції від спільноти віруючих, акт виховний і щодо анафематствуваного, і щодо спільноти вірних» (5).

Тобто по суті, оголошення анафеми рівноцінне такій ситуації, коли Церква оголошує всій своїй повноті про те, що та чи інша людина сама себе усунула від спілкування церковного, усунула себе від Христа, і тому вона більше не належить до Істинної Церкви Христової. Втім, як уже говорилося, і в цьому випадку Церква залишає надію на те, що така людина може повернутися в її лоно через покаяння.

Саме тому ніхто і ніколи не виганяв Денисенка з Церкви, як не виганяли з Церкви Арія, Несторія й інших єретиків та розкольників. Ці люди самі усувають себе від церковної повноти, по суті відокремлюючи себе від Тіла Христового. Церква ж, в даних випадках, лише констатує факт подібного відділення, забороняючи соборними постановами вступати в євхаристійне спілкування з цими людьми.

Інша справа, як Церква має поводити себе в такій ситуації? Наші опоненти вважають, що ми повинні закрити очі на гріхи і помилкові думки цих людей. Дивна позиція, чи не так? На що сьогодні перетворилася б Церква, якби вона не намагалася протягом усієї своєї багатовікової історії виправляти тих, що помиляються (в тому числі і кліриків та єпископів, що зарвалися), і байдуже ставилася б до помилкових думок, які перекручують церковне віровчення?

Але ж, якщо ми доведемо подібну аргументацію наших опонентів до її логічного завершення, то змушені будемо визнати, що, зберігаючи чистоту віри і чистоту своїх рядів, Церква даремно збирала Вселенські і Помісні Собори, борючись з єретиками і розкольниками. Ну не абсурд? Або нашим розкольникам так важко подивитися далі свого носа?

Як спекулюють історією?

Проте й тут не все так просто, як це здається на перший погляд. Справа в тому, що наші опоненти також намагаються звертати свій погляд до церковної історії. Зокрема, виправдовуючи дії М.А.Денисенка, вони стверджують наступне: «... можу провести аналогію з російською діаспорою у ХХ столітті, одну частину якої іменували «карловацьким розколом», іншу частину іменували «паризьким розколом». Чому ці структури від'єдналися від Московської Патріархії? В принципі, їх вигнали з Московської Патріархії. Митрополит Сергій Страгородський, який себе оголосив заступником місцеблюстителя патріаршого престолу, заявив, що всі клірики, які не припинять критикувати радянську владу, будуть виключені зі складу кліру Московського Патріархату: «Ми зажадали від закордонного духовенства дати письмове зобов'язання у повній лояльності до Радянського Уряду в усій своїй громадській діяльності. Ті, що не дали такого зобов'язання або порушили його будуть виключені зі складу кліру, підвідомчого Московській Патріархії. Думаємо, що, розмежувавшись так, ми будемо убезпечені від будь-яких несподіванок з-за кордону»» (6).

Що тут сказати?

По-перше, після Жовтневого перевороту Росію покинули десятки єпископів, тисячі кліриків і мирян. Тобто, РПЦ за фактом виявилася розділеною. Це так само, як виявилися розділеними православні українці в результаті нинішнього АТО. Погодьтеся, це зовсім інша ситуація, ніж демарш Філарета (Денисенка). З іншого боку, приклад К.Вєтошнікова швидше згодився б для розуміння стосунків між двома вже існуючими гілками українського православ'я, а саме: з одного боку, – УПЦ, а з іншого, – УПЦ в Канаді, яка перебуває в церковній юрисдикції Константинополя.

По-друге, єпископи, клірики і миряни, які опинилися за межами Росії, не стали утворювати нових псевдоцерковних формувань: деякі з них залишилися в РПЦ, а деякі увійшли в юрисдикцію Константинопольського Патріархату. Але нової помісної Церкви ніхто не створював, тим більше, йдучи до розкольників та укладаючи з ними і політиками ті чи інші союзи. Ті ж, хто остаточно порвав спілкування з усією церковною повнотою, ще й досі не можуть вважатися належними до Православної Церкви. Тут, як то кажуть, – все ясно як білий день.

Тобто за фактом патріарх Сергій запропонував своїм опонентам самим визначитися з тим, до якої церковної юрисдикції вони тепер належатимуть. Я, звичайно, не впевнений, що він вчинив правильно. І все ж, справедливості заради, слід зауважити, що в Церкві не існує заборони на перехід будь-кого з однієї церковної юрисдикції в іншу. Головне, щоб ці переходи здійснювалися не самочинно, а в канонічному полі.

Упевнений, якби Денисенко попросив про зарахування, наприклад, у штат Константинопольського Патріархату в Україні, йому б ніхто не став в цьому перешкоджати.

Які канонічні підстави для рішень Харківського Архієрейського Собору?

Сьогодні наші опоненти багато говорять про те, що рішення Харківського Собору не мали під собою жодних підстав. Давайте знову процитуємо в цьому ключі К.Вєтошнікова – ось, що він пише: «Для мене ухвала про засудження Митрополита Філарета (Денисенка) була не цілком адекватною, до того ж вона досить канонічно неграмотно написана. Тому фактично вони самі його від'єднали. Він не вчинив жодного розколу. Поки Московський собор не ухвалив про позбавлення його сану, він згадував Патріарха Московського і Всієї Русі до цього моменту. Тобто, в принципі звинувачувати його в розкольницьких діях було неможливо. Тому що канони говорять: «якщо не буде возносити ім'я його» (13-15 прав. Двократного Собору). А він продовжував згадувати».

Далі Вєтошніков цитує 15-е правило Двократного Собору, але робить це лише частково.

Дійсно, фактично М.А. Денисенко пішов з Церкви в розкол тільки через місяць після Харківського Собору. Але ж свої розкольницькі дії (чому є величезна кількість свідчень) він розпочав задовго до цього. А вже про його аморальну поведінку, порушення чернечих обітниць та архієрейських клятв і говорити не доводиться. Але Вєтошніков чомусь про це замовчує і «забуває» процитувати повністю 15-е правило Двократного Собору, де, зокрема, говориться наступне: «Бо ті, хто відокремлюються від спілкування із предстоятелем, заради якоїсь єресі, засудженої святими соборами чи отцями, коли, тобто, він проповідує єресь всенародно, і вчить їй відкрито в церкві, такі якщо і захистять себе від спілкування з названим єпископом, раніше соборного розгляду, не тільки не підлягають встановленій правилами епітимії, але й гідні честі, що належить православним. Тому що вони засудили не єпископів, а псевдоєпископів та псевдовчителів, і не розколом припинили єдність Церкви, але постаралися оберегти Церкву від розколів і поділів».

По суті це означає те, що будь-який клірик, мирянин, і тим більше єпископ, міг припинити спілкування церковне з Філаретом (Денисенком) ще до винесення соборних визначень. Наприклад, це можна було зробити одразу ж після того, як стало зрозуміло, що Денисенко не збирається виконувати взяті на себе публічно на Архієрейському Соборі РПЦ зобов'язання і обіцянки, що прямо означало публічну (тобто, що не вимагає доказів) відмову від підлеглості Патріарху Московському. І те, що він своїми розкольницькими діями намагається нав'язати Церкві протестантську еклезіологію.

Ось як коментує цю ситуацію (а конкретно 15-е правило Двократного Собору) відомий православний каноніст, єпископ Никодим (Малаш): «Доповнюючи 13 і 14 правила цього собору, дане (15) правило говорить, що якщо вказане ставлення має існувати у пресвітера до єпископа і у єпископа до митрополита, то тим більше має бути таке ставлення до патріарха, в якого повинні бути в канонічному послушанні всі митрополити, єпископи, пресвітери та інші клірики підлеглого патріархату».

Коментуючи далі це правило, єпископ Никодим зауважує наступне: «Визначивши це відносно послушання патріарху, дане правило робить загальне зауваження щодо всіх трьох правил (13-15), а саме, що всі ці приписи мають силу лише в тому випадку, коли виникають розколи через недоведені злочини: патріарха, митрополита і єпископа. Але якщо хтось з єпископів, митрополитів або патріархів почне проповідувати будь-яке єретичне вчення, противне православ'ю, тоді інші священно- і церковно-служителі мають право і навіть зобов'язані негайно відокремитися від цього єпископа, митрополита і патріарха, причому за це не тільки не будуть підлягати якомусь канонічному покаранню, навпаки, удостоєні будуть похвали, бо цим вони не засудили і не повстали проти справжніх, законних єпископів, а проти лже-єпископів, лже-вчителів, і не розкол утворили вони цим в церкві, навпаки, у міру сил звільнили церкву від розколу, попередили розділення».

Отже, Харківський Собор не відлучав Денисенка від Церкви, не позбавляв його сану (це сталося дещо пізніше). Харківський Собор, керуючись процитованими вище загальноцерковними, канонічними постановами, був першим серйозним намаганням напоумлення заблукалого митрополита Філарета (Денисенка). Намаганням, необхідність і вірність якого підтвердилася подальшим розвитком подій в Україні. Намагання це було схвалене всією Церковною повнотою, що і підтвердили всі Помісні Православні Церкви, визнавши законність рішень Харківського Архієрейського Собору, а Блаженнішого Митрополита Володимира (Сободана) в якості нового глави Української Православної Церкви.

Коротше кажучи, той факт, що рішення Харківського Собору пройшли рецепцію церковною свідомістю всієї Повноти Церкви, говорить про їхню законність та канонічність (7). Вже хто-хто, а доктор богослов'я мусить про це знати.

Втім, наші опоненти і тут намагаються влити свою «ложку дьогтю» в православну «бочку меду», ні багато ні мало стверджуючи, що: «Його (тобто Харківського Собору, – прим. автора) ніхто не оскаржував, тому що Московська Патріархія всіляко перешкоджає цьому. Але якщо йти за логікою, то це питання вже вийшло на всеправославний рівень» (8). 

На жаль для наших розкольників, але в цих словах міститься явне протиріччя.

По-перше – до чого тут Москва, якщо рішення Харківського Собору не оспорюються всередині тієї Церкви, яка його проводила? 

А, по-друге, факт прийняття цих рішень всією повнотою Вселенської Церкви сам за себе говорить про те, що це питання було винесене на всеправославний рівень і було на цьому рівні благополучно вирішене.

Посилання:

1. https://risu.org.ua/ru/index/expert_thought/interview/65570

2. Чи може Православна Церква бути національною? http://uoj.org.ua/publikatsii/vopros-very/mozhet-li-pravoslavnaya-tserkov-byt-natsionalnoj 

3. Митрополит Олександр (Драбинко) пішов ва-банк, частина 1 http://uoj.org.ua/ua/publikatsii/tochka-zrenija/mitropolit-oleksandr-drabinko-p-shov-va-bank-chastina-1 

4. Чому Вселенське Православ'я ніколи не визнає розкольників http://uoj.org.ua/publikatsii/tochka-zrenija/pochemu-vselenskoe-pravoslavie-nikogda-ne-priznaet-rask.... 

5. Православна Енциклопедія. Т. 2. «Ал-Ан». Стаття «Анафема». Церковно-науковий центр «Православна Енциклопедія». Москва. 2001., с. 275.

6. https://risu.org.ua/ru/index/expert_thought/interview/65570

7. Як маніпулюють на приєднання Київської митрополії. Частина 2 http://uoj.org.ua/ua/publikatsii/tochka-zrenija/yak-manipulyuyut-na-peredachi-kiivskoi-mitropolii-chastina-2. 

8. https://risu.org.ua/ru/index/expert_thought/interview/65570