Чудеса Хресного ходу. Три історії

«Не бентежся, якщо не відчуваєш в собі любові Божої, але думай про Господа, що Він – милостивий, і утримуйся від гріхів, і благодать Божа навчить тебе»

Сілуан Афонський

       
Не сумніваємося, що кожен віруючий, який прийняв участь у Всеукраїнському Хресному ході заради миру, любові та молитви за Україну, може розповісти свою історію. Розповісти про те, що приніс і дав особисто йому Хресний хід.

СПЖ вибрав лише три історії, але дуже показові.
      
Володимир Туркевич, житель села Змієве:

– Перед початком ходу, так вийшло, окропу на себе вилив. Прямо на плече. А тут ще рюкзак нести. І як він мені лямкою розтер плече – жах. Майже до м'яса. Страшно боліло. Поруч з нами жінка йшла, Юлія. «Візьми, ось у мене маслечко є з храму», – запропонувала. Ось, не повірив їй, чесно. Здавалося б, вже стільки разів Господь мені являв чудеса, а все ж маловір'я ні-ні, та й підстереже. Але тут мені діватися-то нікуди. Намазав. Чому б ні, що мені шкода?
     
А на ранок: не можу повірити! Йду, а плече і не болить. На обід ми зупинилися, та жінка, Юлія, запитує: «Ну покажи, як там твої рани?» Знімаю сорочку – а там чисто все! Як і не було нічого.
    
Які ще дива нам являлися? Ось, жінку пам'ятаю: зовсім молодесенька. З дитятком йшла ще від Святогірської Лаври. Дитина у неї хворіє: діагноз ДЦП. Вона вже змучилася вся, нічого не допомагає. Вирішила Хресним ходом піти. Завжди повинна бути надія у людей. І у неї така велика надія була! І хлопчик її став потроху ніжки витягати, як вони всього-то небагато днів пройшли. Сліз-то скільки радості було!
    
Як я сам до Церкви потрапив? Так за донькою ми пішли. Так. Її шкільна вчителька стала клас до храму іноді водити. Ну, ми не заперечували. Потім і самі прийшли подивитися, що там таке? Спочатку не сприймалося це все. До чого? Чуже. Я вже й не пам'ятаю, навіщо ми вирішили в перший Хресний хід йти до Почаївської лаври. Може тому, що зовсім тяжко в сім'ї стало? Ой, ми сварилися, було. А в Почаївській Лаврі пробули три дні. І було відчуття, що не ми ходимо, а Бог нас водить.
    
Тетяна Воронюк, Харків:

– Ми до Хресного ходу приєдналися під Харковом. А на третій день якийсь жах з ногами моїми трапився: усі в пухирях, червоні. Страшно дивитися. Мені «швидку» запропонували викликати. А я, не знаю чому, відмовилася. Може, передчуття якесь було. Але, взагалі, я на цей Хід так чекала. Дуже хотіла піти. А тут таке... Але от у нас зупинка була в селі Горбанівка, а там храм на честь Горбанівської ікони Божої Матері. І ще святе джерело там є. Нам дозволили скупатися, і я пішла з усіма. І вся ця хвороба з ніг зійшла! Відразу. Буває ж.
     
А чому так сильно мені хотілося у Хресній ході брати участь? Так ми вже 15 років з чоловіком ходимо. Правда, у такому грандіозному були вперше. Це ж все не просто так! Саме на Хресній ході ще чотири роки тому мій син Богдан з майбутньою дружиною, Олександрою, познайомився. Так. Ось так йшли, молилися. Ще й розмовляли, звичайно. Потім переписувались у своїх молодіжних мережах. Чотири роки так разом провели, і ось не так давно одружилися. І знову скоро з нами підуть у Хресний хід до Почаївської лаври. І донька моя, Настуня, теж йде. Це ж таке диво – відчуття єднання і Божої любові! Так, справжнє Диво!
     
Валентина Цилось, Острозький район

Історія цієї жінки здивувала і порадувала багатьох хрестоходців. Якщо попередні учасники Всеукраїнського Хресного ходу, чиї історії ми привели вище, йшли кілька тижнів, дійшли до Києва й брали участь у молебні, то Валентина відносилась до тих, хто приєднувався до віруючих хоча б ненадовго. Але і це «ненадовго» було для багатьох подвигом, що приніс свій результат.
    
Починалося все з того, що Валентина, яка важко хворіла і майже не виходила з дому, почала просити свою вже дорослу дочку:
    
– Відвези мене на автобусі. Хоч 12 кілометрів з вірянами пройду. Хоч зустріну Хресний хід.
   
– Мам, ну що ти вигадуєш? Ти на ногах ледве стоїш, а тут з Хресним ходом помчиш. Не говори дурниць, – і дочка відмовила.
   
Валентина, як залишилася вдома сама, зібралася та все-таки поїхала на автобусі Хресний хід зустрічати. Думала: «Хоч подивлюся на нього, помолюся, та й додому знову на автобусі поїду».
    
А зустрівши Хресний хід, раптом відчула в собі сили! І пішла разом з віруючими. Так 12 км разом з усіма і дійшла назад, у своє село.
   
– Та я повірити не можу! Та невже буває таке?! Дивіться, я ходжу, – все ділилася вона радістю з хрестоходцями. Ще і паломників до себе додому на нічліг покликала. А на ранок Хресний хід проводила.