Що робити, коли піст перестав надихати
Третій тиждень Великого посту: ентузіазм закінчився, молитва йде на автопілоті. Ми думаємо, що провалилися, але насправді – це лише початок шляху.
Десь наприкінці другого тижня ми виявляємо дивну річ: нам стало нудно. Та гострота, з якою ми входили в перший тиждень посту, – канон святителя Андрія Критського, земні поклони, відчуття, що відбувається щось справжнє, – кудись випарувалася, і на її місці залишилася лише сіра поверхня. Ранкове правило читаємо губами, а головою в цей час складаємо список покупок. На вечірнє – уже не вистачає сил. Пістна їжа, яка в перші дні здавалася знаком причетності до чогось високого, тепер просто прісна. Ми нічого не відчуваємо. І нам соромно за це, як буває соромно за обіцянку, яку ти ніби не порушив, але й не дотримав.
Біс, який приходить рівно опівдні
Єгипетські пустельники IV століття знали цей стан досконально. Євагрій Понтійський описав його з точністю клінічного діагнозу: «Біс зневіри, який також називається "полуденним", є найтяжчим з усіх бісів. Він внушає ченцеві ненависть до місця, до самого способу життя і до праці. Він змушує його думати, що любов зникла з братів і немає нікого, хто міг би його втішити». Євагрій називав цей стан ацедією, коли час зупиняється, день здається п'ятдесятигодинним і хочеться кинути все і піти – куди очі дивляться.
Ми читаємо цей опис і впізнаємо себе з лякаючою точністю, хоча живемо не в пустелі, а в місті, і зневіра накриває нас не в келії, а в маршрутці дорогою з роботи.
Змінюються декорації, але механізм залишається той самий. Мозок, якому в перший тиждень посту вистачало новизни й адреналіну, до третього тижня звикає. Звичні стимули – їжа, розваги, безкінечне прогортання екрана – відняті, а нових не дали. І він сигналізує: нудно, порожньо, хочу назад у суєту.
Тінисте дерево на середині пустелі
Церква не випадково ставить Хрестопоклонну неділю саме тут, на екваторі. Синаксар цього дня дає дуже простий образ, за яким не одразу бачиш глибину: «Як ті, що проходять довгий і важкий шлях, втомлені мандрівники, знайшовши десь тінисте дерево, відпочивають, присівши під ним, і зі свіжими силами йдуть далі, так і тепер, під час посту, на шляху скорбот і подвигу, посередині його святі отці посадили джерело життя дерево Хреста, що дає нам полегшення і прохолоду».
Хрест виноситься на середину храму не для торжества, а для передишки, для зміцнення сил.
Церква знає, що ми здулися. Вона не здивована і не розчарована. Вона ніби посадила в найсухішу точку маршруту тінисте дерево і каже нам: сядь, відпочинь, потім підеш далі. Не потрібно зараз героїзму.
Коли цукерку забирають
Є річ, яку ми не любимо визнавати. Нам подобається поститися, поки нам подобається поститися. Ми оцінюємо наше духовне життя, як споживачі: якщо після Причастя є теплота – значить, добре причастився. Якщо на молитві навернулися сльози – значить, молитва справжня. А якщо нічого – порожнеча, тиша, жодної іскри, – значить, щось не так: Бог не чує, я недостойний. Значить, треба кинути всякі подвиги, бо це не працює.
Клайв Стейплз Льюїс у «Листах Баламута» описав цей механізм образно. Бог навмисно чергує періоди втішення з періодами сухості. Він відбирає «цукерку» емоцій не тому, що відвернувся, а тому що бажає, щоб ми навчилися хотіти Його, а не плекати в собі те почуття, яке Він нам давав. Дияволу здається, що душа, позбавлена всякого бажання молитися, але все одно вперто шепочуча слова молитви, ось-ось зламається.
Насправді – в цей момент вона стає для нього невразливою, бо діє не за настроєм, а за вільним волевиявленням.
Мати Тереза прожила в цій сухості душі майже п'ятдесят років. У її посмертно опублікованих листах є рядки: «В моїй душі така лякаюча порожнеча... коли я намагаюся спрямувати думки до Неба, вони повертаються, як гострі ножі». Вона не відчувала Бога десятиліттями. Але її руки продовжували робити те, що робили: перев'язувати рани, годувати вмираючих, мити тих, від кого відвернулися всі. Віра виявилася не почуттям, а її усвідомленим рішенням, що перейшло в реальні справи милосердя.
Коли піст починає працювати
Будь-який досвідчений парафіяльний священник знає, як змінюється тональність сповіді від першого тижня до третього. На початку люди скаржаться: «не дочитав канон», «порушив піст – у складі печива виявилося сухе молоко». До третього-четвертого тижня культурний шар облітає, як штукатурка зі стіни. Ті самі люди приходять з почорнілими обличчями і кажуть зовсім інше: зривався на дітей, ненавиджу колегу, хочу все кинути, не можу більше. Протопресвітер Олександр Шмеман записував у щоденниках, що піст оголює нашу реальну міру. Коли прибрана анестезія ситості й звичного комфорту, з-під неї виходить наш справжній внутрішній ландшафт – і він не завжди виглядає так, як ми сподівалися.
Це і є робота посту. Не натхнення першого тижня, а ось ця нудотна зустріч із собою справжнім.
Ми думали, що проблема посту – в їжі. Виявилося, що їжа – найпростіше. Проблема в тому, що без звичного шуму ми нарешті почули, що звучить всередині нас, і це далеко не хор ангелів.
Порожнеча як робочий простір
Псалмоспівець молився: «Боже! Ти Бог мій, Тебе від ранньої зорі шукаю я; Тебе жадає душа моя, за Тобою томиться плоть моя в землі порожній, висохлій і безводній» (Пс. 62:2). Ця молитва звучить не з храму, а з пустелі, де немає ні води, ні втіхи, – і саме тому спрага Давида справжня, а не вигадана.
Ми стоїмо на екваторі посту, і в нас уже немає натхнення. Ми читаємо правило через силу. Ми не відчуваємо нічого. І може бути, вперше за довгий час це дійсно наша справжня молитва – без емоційної винагороди і без гарантії, що скоро стане легше. Це здається просто словами, вимовленими в порожнечу, яка, якщо вірити тим, хто пройшов цей шлях до нас, далеко не порожня.
Ми не знаємо, як, але саме в цій точці – коли нудно, важко і хочеться кинути – щось починає змінюватися. Не одразу, скоріше як світанок у похмурий день: не можна вказати момент, коли стало світліше, але в якийсь момент виявляєш, що вже бачиш дорогу і вона веде в правильному напрямку.
