Культура старіти, або Як красиво постаріти
У дивній роздвоєності існує сучасна людина: дожити до старості – добре, бути старим – погано. Хочемо пожити подовше, але боїмося старості. А чи варто боятися?
Спробуйте охарактеризувати старість однією фразою. Ні-ні, не «що таке старість в моєму розумінні». Тут взагалі можна одним словом обійтися і у кожного воно своє. Спробуйте придумати універсальне визначення старості. Я, наприклад, придумав.
Якщо подивитися, як ставиться до старості середньостатистичний обиватель, то вийде, що старість – це те, чого кожен хотів би в перспективі досягти, однак головне, щоб ця перспектива була як можна більш далекою. Тобто довго жити хочуть всі, однак дожити до старості хочеться всім. При цьому, власне, бути старим не хочеться нікому. Ось в такій дивній роздвоєності й існує сучасна людина: дожити до старості – добре, бути старим – погано.
Звичайно, так думають далеко не всі. Однак цим не всім виключно пощастило з часом: ми живемо в епоху технічного прогресу, розвинутої цивілізації і високих технологій. Як наслідок, «при сучасному машинному достатку» людина з високими запитами і відповідним доходом може дозволити собі старіти не так швидко і не особливо помітно. Ну або, як зараз кажуть, «старіти красиво». Що під цим мається на увазі, загалом-то, зовсім не секрет: використовуючи різноманітні косметичні засоби можна, наприклад, уповільнити процес зовнішнього старіння. Вдаючись до більш радикальних прийомів можна і зовсім старіти, продовжуючи вважати себе молодим. Якщо до цього додати не позбавлений приємності, але в цілому здоровий спосіб життя, активність і незмінно позитивний настрій, можна старіти навіть в таємниці від себе самого, головне тільки в паспорт рідше заглядати.
Краса старості повинна бути справжньою. Справжньою ж, у віці, якому як ніякому іншому чужа всяка краса, може бути тільки одна краса внутрішня.
Якщо ви думаєте, що я зараз обрушусь з критикою на такий образ думки і подібні життєві прагнення, то поспішаю вас розчарувати.
По-перше, як казали древні, кожному – своє. Одним – клюка, косинка, в'язання і лавочка біля під'їзду, іншим – косметолог, ботокс, підтяжки повік і прогулянки по магазинах. Одним – тапки, нітрогліцерин, диван і телевізор, іншим – скандинавська ходьба, спортзал і велосипед. Одним – ранкова газета, свіжа випічка й кава, іншим – полювання, намет, рибалка і гори.
По-друге, мова йде все-таки про старість, а вищеописане – не стільки спосіб старіти, скільки спроба від старості втекти. Спроба спочатку безнадійна і позбавлена всякого сенсу. Можна не хотіти старіти, можна не приймати себе старим, можна до самої старечої деменції грати в молодість, суті справи це не змінить: єдиний спосіб не постаріти – померти молодим. Так чи варто критикувати те, що заздалегідь безглуздо і марно?
Між тим, старіти дійсно потрібно красиво. Тільки краса старості повинна бути справжньою. Справжньою ж, у віці, якому як ніякому іншому чужа всяка краса, може бути тільки одна краса внутрішня. І створюється вона турботами і працею куди більшими, ніж зовнішня привабливість і уявна молодість у пенсійному віці разом узяті.
Починається внутрішня краса з грунтовності і поміркованості. Рідкісних за теперішніх часів якостей навіть для власників сивини. А між тим, не те щоб гарну, а мало-мальськи поважну старість без цих якостей уявити важко.
Людина сама собі не дає нормально дорослішати, ні природним чином мудрішати, ні по-людськи постаріти.
Суєта нині в порядку речей. Всі метушаться: молоді і не дуже, підлеглі і керівники, батьки і діти. Суєта – наше все. Вона одночасно показник і небайдужості, і наполегливості, і невміння сидіти без справи. Це у минулі часи навіть найзапекліший єгоза з віком і досвідом заспокоювався і остепенявся. Зараз не те. В молодості метушися, щоб оцінили твою спритність, в зрілості не переставай миготіти, щоб створити видимість працьовитості, так і в старості не думай заспокоюватися – старому пристойно про все дбати і переживати. А хто не метушиться, той байдужий і черствий.
Людина сама собі не дає нормально дорослішати, ні природним чином мудрішати, ні по-людськи постаріти. Усе поспіхом, все на бігу, все без толку. Тому перше правило поважної старості: дорослішаючи – угомонись. Вже в дорослому віці, коли до старості ще роки й роки, потрібно відучити себе поспішати, метушитися, нервувати, крутитися навколо своєї осі. Навчитися жити тут, сьогодні і зараз. Тоді до старості набувається досвід серйозного, вдумливого, уважного ставлення до життя. Досвід, який від мудрості відділяє лише один крок. Крок у сторону смирення.
На жаль, останні роки і навіть десятиліття, слово «смирення» вживається так часто і так бездумно, що справжній його зміст, як це не дивно, досі залишається прихованим від багатьох. Між тим ця, без перебільшення ключова, християнська чеснота є нічим іншим, як спокійним, мирним прийняттям дійсності. Тієї дійсності, в якій людина діє. Так часто смирення вимагає від людини прийняти факт власного безсилля перед тією чи іншою обставиною життя. Але нерідко буває і навпаки. Тоді, коли обставини вимагають від людини дії, вона повинна змиритися і діяти навіть якщо не хочеться, навіть якщо страшно чи немає сил.
Досвід смирення укупі з обгрунтованістю роблять людину мудрою, а старість – поважною.
Смирення змушує нас приймати себе такими, як ми є, без ілюзій і зваби, і воно ж змушує нас боротися з пороками і пристрастями, незалежно від ступеня їх вкоріненості у нас. Досвід смирення укупі з обгрунтованістю роблять людину мудрою, а старість – поважною.
Останнє, що необхідно, щоб благородна старість стала воістину чудовою – досвід доброти. Не награної єлейності і не слізливої сентиментальності. А саме доброти. Доброти як результату власного життєвого досвіду і напруженої духовної роботи. Яка навчилась милосердя і поблажливості завдяки пізнанню власної немочі, не поспішає судити і завжди готова пробачити, терпима до чужих недоліків і дозволяє іншим бути несхожими на себе. Чужа зарозумілості і злобі, людяна і завжди готова допомогти.
Така вона, по-справжньому красива старість: спокійна і грунтовна, смиренна і мудра, добра і насичена досвідом. І хоча, при правильному ставленні до життя, даний ідеал здатний втілити в життя практично кожен, не варто забувати, що повною, досконалою мірою він досяжний лише у Христі.
Справді прекрасна, поважна благородна старість завжди приходить як вінець життя по вірі, як логічний підсумок втілення євангельського ідеалу.
