«Бог дав мені усвідомлення того, де справжня Православна Церква»

Через дві розкольницькі структури пройшов ієромонах Ієремія, перш ніж повернувся до істинного Православ'я. Був і в УАПЦ, і Київському патріархаті. Зараз ієромонах Ієремія, людина з двома вищими освітами, служить у Житомирській єпархії Української Православної Церкви.

– Як ви прийшли до Церкви?

– Я народився в православній родині, але не можна сказати, що мої батьки були ревно віруючими людьми: вони відвідували храм від свята до свята. Але я десь класу з 7-8-го відчув у собі поклик Бога: ніби до серця торкається Хтось, Хто хоче спілкування зі мною. Навіть не пам'ятаю, звідки саме у мене з'явилася Біблія церковнослов'янською мовою. Але я почав нею цікавитися, читати. Вчив самостійно церковнослов'янську мову, порівнював тексти в українській транскрипції і так вчився. Велику роль зіграли і мої тітки, які були віруючими.

– Але все ж ви не пішли тоді в семінарію?

– Коли закінчував школу, був упевнений, що буду вступати до Одеської семінарії – вчитися на священнослужителя. Але батьки були категорично проти. І я закінчив Житомирський університет, природничий факультет, за спеціалізацією біологія і хімія. Та моє серце завжди залишалося з бажанням служити Богу. Навіть будучи студентом, я постійно приходив на службу: на всенічну в суботу, на Літургію в неділю. На всі свята приходив в храм, якщо встигав із занять. Мені складно пояснити, звідки це все. Потім закінчив навчання, почалася робота...

– Як ви все-таки потрапили в Церква, і чому ваш вибір припав на УАПЦ?

– У вже досить зрілому віці, в 2009 році, я вже не міг тримати в собі цієї внутрішньої боротьби. І вже точно вирішив, що стану священиком. Це були непрості часи. Національне піднесення в державі. Всі сподівалися на мир і достаток. На цих політичних нотах і за порадами своїх друзів я і потрапив в УАПЦ, де був висвячений на священика теперішнім «архієпископом» Житомирським і Поліським Володимиром (Шлапаком). І вже через рік вирішив вчитися.

– Ви визнали, що ваших знань недостатньо?

– Відчув, що і знань у мене не вистачає, і я не усвідомлюю повноти своєї віри, і не перебуваю в повній довірі до Бога. Для цього мені потрібні знання, потрібно вчитися. Відчував, що мої знання слабкі, і я не можу виступати в дискусіях із тими ж протестантами. Не можу навіть відстояти свою думку.
Вступив до Київської Православної богословської академії. Сталося те, чого я і очікував. Уже після першої ж сесії я летів додому, як на крилах. Тому що саме тепер почав розуміти, що таке Православ'я, що таке Бог, як будуються взаємини Бога і людини. Побачив у всьому сенс. Відправна точка – це отримані знання. І у мене з'явилася впевненість у тому, що я правильно вибрав свій шлях: внутрішньо народився для того, щоб бути священнослужителем.
Але ще у міру просування в навчанні я став бачити, як державна політика втручається в справи Церкви, а також і Церква, в свою чергу, якось намагається впливати на політичний процес. На мій погляд, це несумісні і неприпустимі речі. Одна справа – це відносини держави і Церкви. Тут може бути співпраця, особливо в соціальній сфері. Але відносини політики і Церкви – це абсолютно неприпустимо. І ось я почав розуміти, що щось не так відбувається. І те, що відбувається, мене ніяк не влаштовує. Вирішив перейти в УПЦ. Але в той раз із переходом не склалося.

– Вас стали утримувати в УАПЦ?

– Спроб повернути не було, хоча на мене виливали чимало бруду. Але я поспілкувався з людьми, ми все розставили на свої місця. І навіть якщо би мене відмовляли не йти, я б, звичайно, не повернувся. Тоді все закінчилося тим, що я потрапив до церкви так званого Київського патріархату. Це була нова сторінка в моєму житті. І я весь час продовжував вчитися, відчував, що мій рівень зростає. Адже мої переходи ніколи не були пов'язані з особистими претензіями або амбіціями – зовсім ні. Те, до чого я прийшов зараз, на даному етапі, – все це результат моїх внутрішніх переживань, мого усвідомлення, де є істина.

– В УПЦ КП ви були навіть секретарем Житомирської єпархії?

– Так. Хоч і пробув у Київському патріархаті порівняно недовго. Але, як всюди, намагався чесно виконувати свої обов'язки. Єпархіальні новини стали з'являтися в інтернеті, публікації. Багато робилося в плані благодійності, для дітей з особливими потребами. Але вся служба в єпархії закінчилася плачевно, тому що деякі події, пов'язані зі зміною керуючого єпархією, – це були скандальні події, які закінчилися тим, що в усьому звинуватили мене.

– А що саме сталося?

– Якась група людей, котрі підключили до процесу місцеву владу, намагалися зняти місцевого «єпископа», який керував єпархією – «архієпископа» Ізяслава. Тоді я зрозумів, що і мені треба йти. 20 січня 2017 року Ізяслав видав указ на моє прохання, що я звільняюся з посади секретаря єпархії, зараховуюся за штат із правом служіння з благословення керуючого.

Благочинні були проти, щоб знімали владику Ізяслава. І вони 25 січня провели збори і написали на ім'я Філарета звернення. 16 чоловік підписалися проти зняття з посади. 20-го мене вже не було в єпархії, 25-го вони провели збори, а 29-го Філарет надіслав указ про те, щоб мене звільнити і заборонити у священнослужінні. І формулювання було «за підбурювання духовенства єпархії проти рішення Синоду». Звичайно, це був абсурд. І я тоді зрозумів, що все це було заздалегідь сплановано і мене використовували як жертву.

Радий, що постраждав і що Бог влаштував, що я «воскрес». Дійсно головним було усвідомлення того, де є справжня Церква Православна, а де організація, що весь час намагається відновити стосунки з політикою. Я вирішив знову звернутися до Житомирського архіпастиря УПЦ, владики Никодима, з проханням, щоб він прийняв мене в клір. Написав покаяння на ім'я владики і на ім'я Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Онуфрія. Відбулася особиста зустріч з Блаженнішим. До цього багато про нього чув. Поспілкувавшись, побачив нескінченну доброту. Людина, яка є пастирем і яка усвідомлює й розуміє справжню мету Церкви та її призначення в суспільстві. Це остаточно підвело риску під усіма моїми поневіряннями, і я повернувся в лоно своєї Церкви.

– Чи не стикаєтеся ви сьогодні з осудом із боку священиків УПЦ за те, що були в Київському патріархаті?

– Владика Никодим – добра людина, і з його боку бачу тільки хороше. Мене залучають у різні проекти, ми допомагаємо нужденним. Тобто у нас в єпархії, крім служіння священиків, відбувається і громадська діяльність. Можливо, є і священики, які могли би мене засудити за розкол. Я цього не виключаю. Але поки що особисто з таким не стикався: всі сприймають дуже добре і позитивно.

– Пройшовши через стільки випробувань, як ви для себе визначаєте зараз: що таке Церква?

– Церква – це мати. І для матері всі діти рівні. Адже буває таке, що дитина може повести себе не завжди добре. І виникає конфлікт. Але не трапляється такого, щоб когось із дітей мати любила більше. Ось завдання Церкви – і бути тієї матір'ю, яка любить усіх. Незалежно від політичних поглядів, від переконань, яких чадо зараз дотримується. Церква, і це однозначно, повинна стояти поза політикою. Якщо ми подивимося історію: скільки було міжусобних конфліктів, великі війни були... Але Церква не займала позицію однієї сторони. Всі діти рівні, всі улюблені, всіх можна прийняти і примирити.

Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.