Влада створює підконтрольну собі «Церкву»

35 стаття української Конституції гарантує громадянам свободу совісті та віросповідання. Це право вільно і відкрито сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої та не бути переслідуваним за це. Церква і релігійні організації гарантовано відокремлені від держави, а школа – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана обов'язковою. Це відповідає базовим принципам Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Декларації прав осіб, які належать до національних чи етнічних, релігійних чи мовних меншин. Але схоже, те, як поточна влада бачить свої завдання, ставить під загрозу права найбільшої конфесії в Україні – Української Православної Церкви, прихожанами якої є понад 32% громадян України (за даними групи Рейтинг, 2016 р.).

У підготовленій Національним інститутом стратегічних досліджень (директор – В. Горбулін ) Аналітичній записці, що супроводжує щорічне послання президента до парламенту від 7 вересня 2017 р., ворогом української державності прямо називається Українська Православна Церква («УПЦ МП», як її називає поточна влада). Як підтвердження своєї гіпотези аналітики цитують главу УПЦ КП Філарета: «Де Київський Патріархат сильний, там сепаратистських настроїв немає. Де слабкий – є». Другим аргументом наводиться припущення авторів документа про те, що «через Українську православну церкву, юридично й організаційно підпорядковану Московській патріархії (УПЦ МП), Кремль активно маніпулює свідомістю мільйонів українських громадян». Найчисленніша конфесія з найбільшою кількістю парафіян в країні названа інструментом маніпуляцій Кремля. Інших доказів тези про загрозу українській державності головний мозковий центр влади не надає.

Причина виникнення такого документа може бути лише одна: рейтинги влади. Щільно захоплена соціологією команда Банкової, схоже, після масованих досліджень суспільних настроїв отримала неприємні для себе результати – кількість виборців у геометричній прогресії тане, а джерел зростання рейтингу більше немає. І причини цілком об'єктивні – більшість реформ провалено, добробут народу відсутній як факт, довіра до влади на нулі. В цій ситуації шансів на 2019 рік у цієї влади немає ніяких. Єдиним суспільним інститутом, якому довіряють українці, залишилася Церква. Так, очевидно, виникла ідея шукати тих, хто потенційно може проголосувати вдруге за президента, серед парафіян церков.

Останнім часом, до речі, в ЗМІ лавиноподібно з'явилися результати різних опитувань громадської думки, які говорять про те, що українці хочуть помісну церкву. І, треба думати, їх результати, цілком можливо, можуть дійсно існувати. Щоправда, з одним застереженням – якщо соціально активного громадянина запитати, чи хоче він, щоб в Україні з'явилась власна Церква, з великою ймовірністю відповідь буде позитивною. Але якщо уточнити, чи хоче він, щоб ця Церква перебувала в системі світового православ'я, або ж не визнавалася православним світом, відповідь буде так само очевидною. Але таких запитань респондентам замовники соцдосліджень задавати не просять, в результаті соціологи начебто підтверджують і легалізують плани влади створити кишенькову церкву, але це дуже схоже на маніпуляцію результатами досліджень громадської думки.

Але головна біда полягає в плані дій, який пропонується для розв'язання проблеми. По-перше, пропонується створити Українську Помісну Православну Церкву (У ППЦ ) на базі Київського патріархату та УАПЦ.

Повторю ще раз: влада планує створити церкву. План, згідно з документом НІСД, такий:

1. При Мінкульті створити комунікаційний майданчик з пошуку шляхів утвердження УППЦ, далі майданчик називається вже координаційним центром, «здатним консолідувати зусилля розрізнених груп» – в тому числі і в складі ненависної владі Української Православної Церкви. «Мінкульту за участю відповідальних вчених розробити цикл програм, присвячених феномену помісної церкви з метою просвітництва як широкої громадськості, так і українського політикуму з трансляцією в провідних ЗМІ».

2. «Українським дипломатичним місіям, які беруть участь у роботі представницьких міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ, ПАРЄ), забезпечити роз'яснення релігійної ситуації в Україні. МЗС рекомендовано розглянути «можливість запровадження посади посла з особливих доручень, який, серед іншого, займався би роз'яснювальною роботою на міжнародному рівні, в першу чергу в країнах з переважно православною традицією про «реальну ситуацію на конфесійній мапі України».

3. «Проблеми міжправославних відносин зробити предметом постійної уваги з боку Ради з питань національної єдності при президенті з метою вироблення ефективного механізму державної підтримки та інформаційного супроводу процесу конституювання ППЦ».

Цей документ НІСД, схоже, прийнятий владою як стратегія, що з великою ймовірністю запланована до реалізації. Частину цього плану озвучив у своєму Посланні президент: «Українська держава відокремлена від церкви, але вона не може пасивно спостерігати, як інші держави та інші державні органи використовують залежні від них церковні інститути для досягнення своїх геополітичних цілей. Хоча окремо хотів би оголосити, що я не підпишу законопроект, в якому пропонується погоджувати кандидатури єпископів та священиків з державними органами. Це не справа держави. Що стосується інших законодавчих ініціатив, я готовий їх обговорювати...». Нагадаю, йдеться про два неоднозначних законопроекта – №4511 (щодо погодження кандидатур церковних ієрархів з органами влади) – його президент пообіцяв не підписувати – та №4128 (про зміну конфесійної приналежності парафії голосуванням простої більшості присутніх) – його, схоже, мав на увазі, запрошуючи УПЦ та депутатів, що захищають її права, до торгу. Примітно, що ще в одній своїй доповіді, «Режим Путіна перед викликами часу», НІСД одним з його критеріїв називає зрощення церкви з державою. Але стає зрозуміло, яку модель взято для наслідування.

Проте виникає ряд питань. Чи означає все викладене в Аналітичці та озвучене президентом, що на священиків Української Православної Церкви буде чинитись тиск з метою переходу в проект УППЦ? Чи означає це, що процес захоплення храмів УПЦ буде продовжуватися та зростати, і він вже фактично легалізований владою?

І до речі про ООН, Раду Європи та її Парламентську Асамблею. Що саме будуть спростовувати в ООН, ОБСЄ, ПАРЄ українські дипломати – статус УПЦ КП, точніше його відсутність, по відношенню до світового православ'я? А українських дипломатів парафіян УПЦ, іудеїв, мусульман, агностиків, прихильників верховенства права або здорового глузду, або тих, що просто відмовилися виконувати описану вище функцію, – їх що, звільнять, піддавши люстрації за релігійною ознакою?

Ст. 29 Загальної декларації прав людини ООН зобов'язує державу встановити і законодавчо закріпити межі дій представників усіх релігій, щоб вони не порушували права інших. Держава зобов'язана контролювати дотримання відповідних законів, а не порушувати їх. Цю ООН будуть переконувати українські ППЦ-дипломати у правильності проекту УППЦ?

Запитання стосовно спеціального Посла України з УППЦ. Про що цей підлеглий світоча світової дипломатії – пана Клімкіна – буде просвіщати представників православних країн (Болгарія, Румунія, Угорщина, Греція, Молдова і Придністров'я, Грузія і Південна Осетія, а також Сербія і Македонія), чиї Церкви, по-перше, відокремлені від держави, а по-друге, збігаються в думці з приводу статусу УПЦ КП, вважаючи цю релігійну організацію такою, що, м'яко кажучи, не перебуває у спілкуванні зі світовим православ'ям, є неканонічною, та й, будемо відверті, взагалі не є патріархатом?

Одним із зобов'язань України, зазначених у пункті 11(xi) Висновку N190 (1995) ПАРЄ щодо заявки України про вступ до Ради Європи було «мирне вирішення існуючих конфліктів між православними церквами буде прискорено при забезпеченні незалежності церкви в її відносинах з державою; буде запроваджено нову недискримінаційну систему реєстрації церков та встановлено правове вирішення питання про повернення церковної власності». Цю Раду Європи переконуватимуть українські дипломати в тому, що дискримінація за релігійною ознакою – демократичний процес? Чи йдеться про якусь іншу Раду Європи? Мало того, що після вступу України до Ради Європи суперечності між православними конфесіями не були усунені, влада, схоже, планує значно їх посилити. Невже політичні амбіції поточної влади варті того, щоб ризикувати членством держави Україна в Раді Європи?

Чи означає положення про обов'язкове обговорення проблем міжправославних відносин на Раді національної єдності, що якщо серйозних проблем міжправославних відносин поки немає або ж церквам вистачає мудрості їх врегулювати, то для влади цих протиріч недостатньо, і міжцерковні конфлікти будуть створені штучно замість згасаючого мовного конфлікту та конфлікту на Донбасі, який рано чи пізно згасне?

Хотілося б також зрозуміти, що означає державна підтримка УППЦ? Де свобода совісті та віросповідання, якщо громадянам країни буде жорстко нав'язуватись новостворена конфесія? Припустимо, проект УППЦ буде інформаційно супроводжуватись за рахунок податків, тобто грошей українців, чи означає це, що згадування Української Православної Церкви для ЗМІ будуть цензуровані та заборонені? До речі, викриваючи режим Путіна, НІСД підкреслює, що РПЦ, маючи доступ до федеральних ЗМІ, сприяє легітимації одних політиків та дискредитації інших, загострює увагу громадян на одних проблемах та відводить її від інших.

Нагадаю, що і головний державний мозковий центр – Національний інститут стратегічних досліджень, – і задіяні в проекті УППЦ органи центральної влади, і весь цей перелік нових установ на підтримку УППЦ фінансується і фінансуватиметься за рахунок державного бюджету, тобто грошей, сплачених українцями на утримання держави. Це грубе порушення Конституції, яка гарантує, що держава не надає жодних преференцій чи підтримки, в першу чергу фінансової, жодній релігійній організації. Адже податки в однаковій мірі сплачують громадяни, які сповідують усі релігії, і атеїсти.

Відповідно до частини другої статті 24 Конституції України не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками релігійних та інших переконань. Відповідно до статті 4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг громадян залежно від їхнього ставлення до релігії, так само як і розпалювання пов'язаних з цим ворожнечі й ненависті або ображання почуттів громадян, тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом.

Влада хоче створити цикл програм про феномен помісної православної церкви (УППЦ). Перепрошую, а в чому цей феномен? Де він? В наявності один лише ППЦ, що характеризує стан справ у країні, адже така ціна продовження перебування при посадах, схоже, вважається владою прийнятною. Але це не феномен, це всезагальна наша печаль, адже такий «соціальний інжиніринг» – це грубе порушення прийнятих у цивілізованому світі прав та свобод.

На жаль, питання про втрату легітимності поточної влади (тобто дотримання владою законів і схвалення дій влади громадянами) можна ставити тільки в минулому часі. Запитань до пана Горбуліна немає взагалі, і внаслідок віку, і внаслідок того, що він лише виконавець поставлених завдань. Головне питання зараз – чи наважиться президент випасти за межі цивілізації настільки далеко, знехтувати релігійними почуттями третини країни, намагаючись, до того ж, перехитрити весь православний та дипломатичний світ?

Ліга.блоги

Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.