«Сьогодні весь християнський світ молиться за Україну»

Під час візиту в Україну професор Білостоцького університету, голова кафедри історії Східної Європи Антоній Миронович розповів СПЖ про своє бачення релігійних проблем в Україні та їхній вплив на ситуацію в Польщі.

– Як ви охарактеризуєте проблеми в релігійній сфері України? Наприклад, захоплення храмів – чи можливе подібне в європейській країні, в Польщі?

– Звісно, ситуація в Україні – просто жах! Неможливо навіть уявити, щоб такі події відбувались у нормальній європейській країні. Якщо відбирають храм, де є віруючі, де є священик, де люди потребують духовного окормлення... Це просто злочин – не тільки проти громадськості, але й проти Церкви, Церкви Християнської. Зневажаються всі ті цінності, на яких були створені європейська спільність та європейська самоідентифікація.

Якби ми ставили релігійне питання тільки в церковному середовищі, може, все було б інакше. Але зараз вплив політиків на церковне життя в Україні настільки великий, що всі ці розділення дійсно інспіровані не зсередини Церкви, а з зовнішніх політичних центрів, які довели до такого падіння. Зараз весь християнський світ, і особливо православні, моляться, вони страждають і вболівають за те, що відбувається в Україні. Бо тут проблема не тільки Церкви як інституту, це проблема кожної людини, кожного віруючого.

Це велика трагедія українського народу. Якщо ми будемо знищувати канонічну Церкву, то з чим ми залишимось? З розкольниками? З тими, хто втратив канонічність? Або з тими, хто ніколи не був на українській землі? Це призведе до того, що Україна, яка має стати членом європейської спільноти, не лише залишиться поза цієї спільноти, але стане якимось місцем, де відбуватимуться страшні події, що негативно впливатимуть на існування Церков і релігійного життя в інших країнах.

– Український парламент хоче прийняти законопроекти №№ 4128, 4511, 5309, що відверто спрямовані проти Української Православної Церкви. Як в Європі сприймуть прийняття таких законів?

– Ці законопроекти взагалі незрозумілі. Я гадаю, вони не будуть прийняті, оскільки вони повертають часи Радянського Союзу, і навіть гірше. Це майже репресії, які відбувались у сталінські часи. Те, що зараз пропонується, не має жодного відношення не лише до канонічного устрою, але й до жодного нормального гуманітарного середовища, до жодної нормальної демократичної державності.

Звичайно, в кожній державі існують Церкви, які мають різні найменування. В Америці навіть на одній вулиці може бути з десяток храмів, які перебувають в різній юрисдикції, і нікому це не заважає. Якщо Церква хоче будувати якісь структури, то нехай будує – але без впливу держави. Держава не може впливати на церковне життя, в тому числі на те, хто буде єпископом. Це визначають тільки канонічні правила Церкви, коли в згоді з ними висувають кандидатів у єпископи. Якщо це робитимуть миряни, якщо це вирішуватиме держава, адміністративна влада, то ми взагалі втратимо найголовніший принцип відокремлення Церкви і держави.

Взагалі, таких законопроектів не повинно бути, бо це дискредитує не тільки авторів законопроектів, але й всю українську владу. Те, що вони доходять до обговорення, означає, що ці люди нічого не розуміють ані в демократії, ані в церковному житті. Це просто політичні прагнення підкорити своєму впливу ще одну сферу життя. Це неможливо навіть... Якщо таке питання з'являється в демократичній державі – до якої юрисдикції належати, – то нехай вони будують свої нові громади, будують свої нові храми, але не займають інші парафії та церкви. Це просто неприпустимо.

Рішення має бути зовсім іншим. Якщо я хочу створити якусь громаду якоїсь юрисдикції, я роблю це разом з іншими людьми, будую церкву та реєструю її в певній юрисдикції. Але забирати? Це називається прозелітизм. Коли не лише змінюється християнська конфесія, але й юрисдикційна належність. А взагалі, тут Руська Православна Церква мала дуже давню історичну традицію, і тому я не сумніваюся, що, можливо, в якійсь перспективі РПЦ може ставити питання автокефалії для православних, що живуть на території України. Але робити це руками держави, влади... Це обернеться не лише проти Церкви, але й проти самої держави та проти віруючих. І зрештою проти ініціаторів таких законопроектів.

– Як православні в Польщі ставляться до активності представників Київського патріархату та греко-католицької церкви на території Польщі?

– Ми як православні маємо в Польщі побоювання на цю тему, бо вплив українських подій дуже негативний. Що стосується представників Київського патріархату, вони теж активно діють, приїжджають, беруть участь у богослужіннях, без запрошення, дозволу. Це просто демонстрація якогось насильницького впливу на церковне життя – вже не тільки всередині України, але й на території незалежної держави, якою є Польща. Я думаю, що це неприпустимо.

– Тобто навіть у Польській Православній Церкві, яка є Помісною, з боку деяких людей звучать претензії з приводу використання церковнослов'янської мови та зв'язків з Москвою?

– Це взагалі якийсь абсурд, тому що ми, звичайно, своє літургійне життя та літургійну практику проводимо відповідно до своєї традиції, і ми не хочемо якогось втручання.

– Але ви молитесь церковнослов'янською мовою?

– Так, літургія проходить церковнослов'янською, а проповіді говоримо в залежності від того, хто живе в даній місцевості. Де живуть білоруси – говоримо білоруською, де українці – українською, де лемки – лемківською. Там, де люди вимагають російською, – російською. У Варшаві, де багато людей, вихованих в польській культурі, священик звертається польською мовою. Це не викликає жодних проблем.

– І при цьому служба церковнослов'янською всіх влаштовує?

– Так, тому що вона об'єднує. Літургія церковнослов'янською – це найголовніше, це для того, щоб ми не втратили скарб – церковнослов'янську мову. Зверніть увагу, зараз у багатьох католицьких храмах вводять латину, латинську мову, хоча вона більш незрозуміла, ніж для нас церковнослов'янська. Чому? Тому що людина в літургії шукає чогось містичного, шукає мову, яка не вживається у повсякденному спілкуванні. І тому для нас, для всіх православних слов'янських церков, найбільший скарб – церковнослов'янська мова. Це почали розуміти вже не лише ми, не лише на території пострадянського простору, але й на Балканах. Ті, хто запровадив національну мову на літургії, зараз відчувають у собі якийсь брак у спілкуванні з іншими Церквами. Але ж весь православний світ – це одне ціле. І дійсно, церковнослов'янська мова є найяскравішим символом нашої єдності в літургійному сенсі.

Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.