Як правильно омивати ноги, щоб не зламати хребта

У ці дні Страсного тижня краще мовчати, ніж говорити, але мені хочеться порушити це мовчання та проговорити ті думки, на які наштовхується моя душа щороку під час цих святих днів.

Спаситель своїм прикладом дав заповідь омивати ноги тим, хто менше за нас. Ця заповідь єдина не зрозуміла і не реалізована в житті багатьох з нас. Хрещення, Причастя, піст, молитва, боротьба з пристрастями... Дуже багато чого з цього ми, принаймні, намагаємося робити. Але ось прагнути бути позаду, поступатись і вже тим більше принижуватися до того, щоб служити тим, хто нижче за тебе – на це мало хто здатний.

Дух суперництва, боротьби живе всередині кожного з нас. Вже зі шкільної лави і навіть з дитячого садка нас вчили прагнути до того, щоб бути першим, вийти в лідери, бути краще. Тих, кому це вдавалося, нам ставили у приклад, їм давали грамоти, вручали медалі. Тим, у кого не вийшло перемогти у перегонах, залишалося тільки заздрити. Далі доросле життя вчило нас домагатися успіху, роблячи кар'єру, бізнес, будуючи своє життя так, щоб випередити тих, хто поруч.

Не оминула ця біда й Церкву. Два хреста з прикрасами на шиї – це сигнал про певну деформацію церковного життя. Але навіть те, що є – всі ці «прото-», «архі-», звучать у перекладі на світську мову як «супер». Коли я був молодим священиком, мені представився якийсь маститий батюшка як «митрофорний протоієрей з отвором». Я тиждень думав, що це означає, поки знавці мені не пояснили, що «отвір» – це право служіння при відкритих Царських вратах. Я тепер сам «з отвором» і відчуваю, що зі службою Великого Четверга цей отвір не гармонує.

Логічно було б, мабуть, під час рукопокладання давати всі нагороди одразу, а по мірі дорослішання в смиренні потихеньку їх знімати. Тим, кому вдалося змиритися до того, щоб служити меншим як старшим, щиро і від усього серця, можна було б залишити простий ієрейський хрест та заспівати «Аксіос».

Але, напевно, гріховна спотвореність у нас така, що іншого розуміння духовного життя, окрім як перемога в суперництві, нехай і за церковні нагороди, ми не можемо засвоїти. А шкода... І ось це «шкода» я особливо гостро відчуваю в ці святі дні, розуміючи, наскільки далеко ми відстоїмо від Христа за духом життя.

Теоретично нам начебто все зрозуміло, але ж тільки зачепи мене, і звідки воно тільки полізе – і обурення, і гнів, і все таке інше. Здавалося б, чого простіше – змирися, і все тут, Царство Боже у тебе в душі. Але, що парадоксально, смирення – найскладніше, що можна собі тільки уявити, в духовному житті. Забігти з розгону на духовний Олімп – це можна. Набрати церковних вимпелів, значків, прикрас, грамот, «отворів» – це теж можна, якщо постаратися. А ось поступитися дорогою тому, хто біжить і рветься вперед, – ну ніяк.

Що заважає? Сказати «гординя» – це просто і начебто зрозуміло, але не до кінця. Гординя – це як? Напевно, це, насамперед, – бажання. З нього все й починається. Бажання, щоб ти був в центрі уваги, щоб прожектори світили на тебе, а задоволення цього бажання дає душі насолоду. Пошук цієї насолоди, бажання її задовольняти є головною рушійною силою гордині. Коли ми цього не отримуємо, в душу входить порожнеча, комплекс неповноцінності, смуток і навіть відчай. Задовольняння гордині рятує нашу душу від пригніченості і почуття нереалізованої мети життя особистості. Дух суперництва і біганини за визнанням неможливо відключити механічно, просто сказавши собі «стоп» і зупинившись. Якщо це зробити, в душу ввійде такий морок і порожнеча, що краще б цього ніколи не робити.

Виключити вічну гонитву за своєю значущістю в очах інших можна лише одним способом – знайти щось солодше за задоволення своєї самості. Справді, те, що нас окрилює, надихає, змушує рухатися та бігти вперед заради визнання наших заслуг, на перевірку виявляється паперовою бутафорією. Насправді ж є тільки декілька людей, які здатні щиро радіти вашим успіхам. Це, як правило, батьки і найбільш близькі та рідні люди. У більшості «інших» ваші «успіхи» викликають зовсім інші почуття та емоції.

Задовольняння гордості, самості, почуття переваги – це дуже солодка річ, від якої важко відмовитися, не спробувавши чогось більш привабливого. Це «більш» можна було б позначити одним словом «смирення», але й воно залишиться нам малозрозумілим. Що ж це за насолода?

Уявіть, що на вулиці дощ, мокреча, перехожі стрибають через калюжі та щуляться від холодного пронизливого вітру. А ви сидите в теплій кімнаті або на кухні і дивитесь у широке вікно. У вас в руках чашка кави, смачний бутерброд, на плечах м'який плед, навколо спокій, тиша, почуття безпеки, затишку, приємного комфорту. На контрасті з вуличною негодою це особливо добре відчувається. І вам не треба виходити у цей дощ, шльопати по калюжах, набираючи у взуття воду, мокнути на зупинці, бо все, що треба для щастя, у вас під рукою. Кава, бутерброд, кіт, книга, м'яке крісло.

Тепер все, що ви відчули з цієї контрастної розповіді, помножте на мільйон, і отримаєте слабке уявлення про те, що таке смирення. Людина, яка надкусила від пирога Благодаті хоча б крихту, перестає брати участь у марафонському бігу довжиною в життя за визнанням. Це їй  вже не потрібно. Коли в душу входить мир (іріні), то вже нічого не потрібно, тому що все, що потрібно, вже є всередині. Тиха радість, світлий смуток, музика Неба, краса зірок Небесного граду. В цьому стані людина хоче лише одного – любити. А любити можна лише служачи, будучи корисним, не вимагаючи нічого взамін і навіть не думаючи про те, щоб шукати в цьому якийсь зиск.

Шкода, що ми витрачаємо все своє життя на те, щоб вивчати умови гри в суперництві, біжимо без оглядки до невідомої мети, намагаючись бути якщо не попереду, то хоча б не позаду, а там, за горизонтом буття, в якості нагороди за цей біг на нас чекає порожнеча.

Повнота ж в іншому – в тому, щоб взяти рушник, підперезатися та омити ноги тим, хто поруч з тобою йде по життю.