Анатомія душі. Частина 2. Вісім загальнородових гріхів

Вісім загальнородових гріхів

«Є вісім основних гріховних помислів, якими охоплюються всі інші помисли».

Преп Євагрій Понтійський.

Вісім нечистих помислів зазвичай перераховуються у певній послідовності: обжерливість, блуд, сріблолюбство, сум, гнів, зневіра, марнославство і гординя. Ці вісім загальнородових помислів переплітаються між собою, взаємно породжують один одного, або один одному протистоять. Всі вісім пристрасних помислів виходять з егоцентризму людини.

Восьми помислам відповідно протилежні вісім чеснот: утримання, цнотливість, некорисливість, радість, довготерпіння, терплячість, непихатість та смиренномудрість. «Самість», від якої беруть життя всі загальнородові помисли, виступає антагоністом любові, найголовнішою властивістю людської душі.

Від цих восьми породжувальних помислів можуть відбуватися і всі інші, як різноманітні прояви кожного з цих основних типів. Так, з гніву виникають заздрість та пристрасть до засудження, підозрілість, ненависть, злопомність і лихослів'я та ще багато іншого.

Обжерливість, похіть і сріблолюбство, очевидно, відносяться до «пороків тіла», які народжуються з його викривлених потреб. Вони співвідносяться найчастіше із бажаннями. Сум, гнів і зневіра суть вади нашого чуттєвого сприйняття світу. Часто, хоча не завжди, причина лежить у стосунках між людьми.

Помисли тонко переплетені між собою; на початку йдуть найбільш грубі і чуттєві, і потім більш тонкі і неречовинні, які зазвичай переслідують людину, що досягла певних висот духовного життя. Так, наприклад, марнославство і гординя – типові пороки «досконалих», «досягших успіху», а зневіра буває наслідком як грубих, так і тонких пристрастей. Але, водночас, тенета марнославства і гордині неодмінно повертають розум до ницих пристрастей. Марнославство призводить до суму та блуду. Гординя, у свою чергу, вкидає у зневіру, а іноді веде до повного розладу розуму.

Всі вісім основних помислів можна звести до їхнього спільного кореня – СЕБЕЛЮБСТВА, або навіть самозакоханості, як прояву егоїстичної прихильності до самого себе.

Взаємини між цими вісьмома породжувальними помислами виключно складні, тож доволі важко роз'яснити їх вичерпним чином. Але є певні принципи основоположного характеру:

«З бісів, що противляться духовному діланню, перші починають брань пристрасті обжерливості, сріблолюбства і славолюбства. Всі інші йдуть слідом за цими і приймають тих, хто вже ними поранений. Неможливо, щоб людина потрапила в лапи одному бісу, якщо до того не була поранена бісом попереднім. І тому саме цими трьома помислами диявол і спокушав Спасителя: Обжерливістю – коли він попросив Його перетворити каміння на хліби, сріблолюбством, коли обіцяв Йому весь світ, і славолюбством, коли говорив, що прославиться тим, що не заподіє Собі жодної шкоди, кинувшись з такої висоти» (преп. ЄвагрІй).

Зі сказаного випливає важливий висновок про те, що біси не спокушають нас всі одночасно, оскільки наш розум, незважаючи на притаманну йому жвавість, не здатний сприймати в один і той же час помисли про дві речі. Біс всякий раз фіксує нашу увагу на одному об'єкті. І тому ми не піддаємося одночасному нападу помислів сріблолюбства та злопомності, оскільки наш розум не в змозі одночасно сприйняти розумове уявлення грошей і того, хто завдав нам образи. Загальним правилом є те, що «помисли», або біси, які їх використовують, слідують один за одним.

Механізм, який приводить пристрасті в рух, – це почуття. Щоб перешкодити цьому, необхідно стяжати чесноти, і особливо дві з них, які приручають пристрасну частину душі. Це духовна любов, яка приборкує гнівливе (яросне) начало душі, та утримання, яке припиняє тілесні пристрасті (жадаючу частину душі). До тих пір, поки в душі панують ці дві чесноти, чуттєві враження не приводять пристрасті в рух.

У певному сенсі джерело пристрастей міститься в нас самих, тобто у тому жаданні, з яким ми сприймаємо зовнішні предмети. Крім цього, потрібно пам'ятати, що є різновиди, які належать до сфери людських взаємин, і тих, які відносяться до наших фізичних потреб. Останні легко приборкати за допомогою аскези, тоді як перші (наприклад, гнів) переслідують нас до самої смерті. З ними навіть найсуворіша аскеза нічого не може вдіяти.

Себелюбство, яке є першоджерело всіх пристрастей, за своєю сутністю є егоїстичним запаленням нашого «Я». Воно у всьому шукає прояви любові до свого «Я» та обурюється на будь-яке посягання або незгоду з цією любов'ю. І оскільки себелюбство веде в нікуди, воно не рідко обертається сліпою ненавистю проти всіх. Це відбувається з тієї причини, що в людині закладено одне благе і вічне бажання справжнього пізнання, яке звернено виключно до Бога та передає розуму невимовне блаженство. Якщо це бажання спрямоване не на любов до Бога, а на пристрасну прихильність – любов до себе, то воно, натрапивши на внутрішню порожнечу, наповнює душу сумом і ненавистю. Зневіра – як підсумок всіх пристрастей – є вираженням самості Адама. Щоб обернутися до себе, він відвернувся від Бога, і тієї ж миті втратив і Бога, і самого себе.