Хто врятує світ – краса чи Бог?

Мало хто знає, що фраза «Краса врятує світ!» не є прямим, і тим більше, позитивним, затвердженням Ф. М. Достоєвського. Насправді вперше вона пролунала в монолозі Іполита Терентьєва, одного з героїв роману «Ідіот», який приписав це твердження головному герою роману князю Мишкіну.

Ось як це звучало в оригіналі: «Правда, князь, що ви раз говорили, що світ врятує «краса»? Панове, – крикнув він голосно всім, – князь стверджує, що світ врятує краса! А я стверджую, що у нього тому такі грайливі думки, що він тепер закоханий».

Неважко помітити, що сам Достоєвський не збирався будувати на цьому твердженні якої б то не було ґрунтовної філософської концепції. Вклавши ці слова до вуст не найбільш симпатичного героя свого роману, автор немовби провокує читача самому розібратись з цим питанням. При цьому не важко помітити, що саме слово «краса» Достоєвським узяте в лапки, а це означає, що сам він добре розумів розпливчастість такого поняття, як «краса», і разом з тим, хибкість та неоднозначність висловленого твердження Іполитом Терентьєвим.

Але обставини склалися інакше, і через деякий час ця фраза стала не просто крилатим виразом, але чи не «Маніфестом» в естетствуючих та інтелектуальних колах «срібного століття». Сталося це завдяки зусиллям такого неоднозначного діяча кінця 19-го - початку 20-го століття, яким був В. В. Розанов: саме з його «легкої руки» ця фраза увійшла в ужиток як безапеляційне і явно позитивне твердження самого Ф. М. Достоєвського.

Проте, якщо ми будемо уважно читати інші твори Достоєвського, то легко виявимо, що сам Федір Михайлович ставився до цього твердження більш ніж критично. Так, наприклад, у романі «Брати Карамазови» можна знайти міркування про красу, з якими Мітя Карамазов звертається до свого брата Альоші: «Краса – це страшна і жахлива річ! Страшна, тому що невизначима, а визначити не можна, тому що Бог поставив одні загадки... Краса! Перенести я притому не можу, що інша, вища навіть серцем людина і з розумом високим, починає з ідеалу Мадонни, а кінчає ідеалом содомським».

І дійсно, якщо задатися метою вивчення біографії відомих художників, музикантів, письменників і т. д., то найчастіше ми станемо свідками того, що у своєму повсякденному житті вони були людьми порочними та аморальними, і вже тим більше не змогли за допомогою створеної ними «краси» врятувати самих себе. Взяти хоча б нещодавно минулу у Москві виставку відомого американського фотографа Дж. Стерджеса, що викликала бурю емоцій. Виставку, яка на думку багатьох відвідувачів, саме і пропагувала ідеал содомської «краси», тобто такої «краси», яка скоріше здатна нашкодити людині, а не навпаки.

На жаль, «краса» в мирському її розумінні може не тільки приносити користь, але і губити людину (не тільки автора художнього твору, але і його прихильників).

Що таке краса?

Тож проблема краси – це дійсно складна та неосяжна філософська проблема. І тут, як кажуть, скільки людей – стільки й думок. Осмислюючи проблему краси і тим більше її значення в справі нашого спасіння, давайте спробуємо поставити собі одне (найважливіше) питання, – а що таке краса в принципі?

Безумовно, сьогодні існує безліч відповідей на це питання, що називається – вибирай на смак. І навряд чи в рамках формальної логіки можна взагалі дати адекватне визначення краси. І, все ж, якщо спробувати визначити красу в самому максимальному її фундаментальному значенні, то стане зрозуміло, що краса – це те, що вносить ГАРМОНІЮ І ПОРЯДОК В ДУШУ ЛЮДИНИ, бо споглядання краси дає людині відчуття повноти буття, повноти, до якої вже нема чого додати, повноти, в якій зникають усі прагнення до чогось більш високого і захоплюючого, повноти, в якій зупиняється сам час, в якій пропадає відчуття роздробленості життя, тому що краса збирає душу людини у щось ціле і ПРОСТЕ, в стан, коли людині стає просто ДОБРЕ, в стан, коли ми відчуваємо якусь приналежність до БЛАГА, в стан, коли хочеться, щоб це БЛАГО тривало завжди. Однак, якщо керуватися цим поняттям краси, то з усією очевидністю ми зможемо зрозуміти, що найвища краса – є БОГ і тільки БОГ!

Саме Бог є ПРОСТА (тобто неподільна) сутність, саме Він тільки і здатний максимальною мірою внести в наше життя гармонію і порядок (бо Він Сам  –  найвища гармонія і повнота любові). Тільки Бог здатний заповнити ту безодню, яку кожен з нас відчуває у своїй душі, причому заповнити так, щоб життя людини дійсно проходило в радості прилучення до Вічного Блага, відчуваючи яке людина змогла б як апостоли на Фаворі сказати лише: «Господи! Добре нам тут бути!» (Мф. 17:4).

Отже: найвища краса – є Бог! І все, що веде до Бога – прекрасно: «...бо Красою Він (тобто Бог) називається через те, що від Нього всьому надається чарівність і тому, що Він все до Себе привертає, а Прекрасним (Він називається) – як вічно Сущий і такий, що ніколи не зменшується і не збільшується... Бог є єдиновидне Прекрасне, оскільки і не розсіюється на властивості і види, що породжують красу, і не є для одних прекрасним, а для інших ні, але непохитно, безначально, абсолютно, природно і одним і тим самим образом вічно є самим Прекрасним...». (прп. Максим Сповідник, «Коментарі на св. Діонісія Ареопагіта»)

Саме тому краса дійсно врятує світ! Просто тому, що Бог врятує світ! По-іншому просто не буде і не може бути, і саме тому я смію стверджувати, що справжня краса не може бути на погибель, тому що вона може бути тільки в порятунок!

А на погибель може бути все те, що спотворює красу, те, що, підлаштовуючись під неї, вносить розлад і хаос в життя людини, те, що грає на пристрастях, незалежно від того, які ці пристрасті (чи грубо содомські, чи тонко естетствуючі).

Ось чому проблема порятунку за допомогою краси полягає не в тому, чи може краса бути на погибель, а в тому, як навчитися відрізняти справжню красу від несправжньої?

Обмирщення суспільства і втрата відчуття краси

І ось тут починається найважче, оскільки сучасний світ (світ пристрастей) остаточно втратив відчуття Справжньої Краси. Сучасні люди практично перестали замислюватись над такими поняттями, як пошук істини і гармонії у своєму житті.

Сьогодні найбільш важливе і нагальне питання, що розбурхує уми сучасних людей, це питання про те, як отримати максимальне (чуттєве) задоволення від життя? Нам усім чомусь здається, що там, де буде весело, буде і щастя, і краса, і, в підсумку, ми зможемо знайти спокій і внутрішню гармонію. Ми хочемо споживати задоволення кожен за своїм смаком (недарма ж живемо в суспільстві споживання), от і ганяємося за примарами «прекрасного», як божевільні.

Розучившись відрізняти справжню красу від неправдивої, ми кидаємося на все новеньке та блискуче з неприхованим прагненням володіти цим новеньким та блискучим і надією, що це новеньке ВЖЕ НА ЦЕЙ РАЗ обов'язково принесе нам відчуття повноти (тобто повне задоволення наших бажань), і більше нам не доведеться гарячково ганятися у пошуку щастя у житті.

На жаль, дива не відбувається, і розчарування настає досить швидко: новий мобільний телефон швидко набридає, нова машина через півроку вже й не така вже нова і гарна, торішній одяг застарів і навіть носити його соромно, а кругом реклама пропонує численні заміни старих речей, і завжди нове здається красивіше за те, чим ми вже володіємо. Як тут встояти перед спокусою?

І ось метушаться люди у пошуку чогось новенького, привабливого і цікавого, в надії знайти справжню гармонію і вічну радість життя, змінюючи в цьому божевільному пошуку все і вся (будинок, меблі, одяг, друзів, чоловіків, дружин і т. д.). А якщо не вдається змінити, то волею-неволею ми починаємо те, що не вдалося змінити, ненавидіти (ось так і живуть люди з ненавистю до всього, що не можна поміняти, більшою мірою починаючи ненавидіти один одного).

Але найбільша проблема полягає в тому, що вся ця метушня створює ілюзію життя, додає «гострих відчуттів», причому настільки, що життя без цих «гострих відчуттів» вже й не життя зовсім. Як найсильніший наркотик засмоктує ця метушня людей, – якщо не вколешся – загинеш. Правда, якщо вколешься, теж загинеш, але хто це зараз розуміє? Тут вже, як кажуть, не до краси та відчуття прекрасного?

Типова ситуація для світу пристрастей: «А всі атеняни та захожі чужинці нічим іншим радніш не займалися, як аби щось нове говорити чи слухати» (Діян.17:21). Але найбільша проблема сучасного часу полягає вже в тому, що ця ситуація стає типовою і для сучасних християн.

Чому сучасні християни втрачають розуміння Істинної Краси?

Обмирщення як тля руйнує як християнське суспільство, так і кожного християнина зокрема. Фактично багато хто з нас вже мало чим відрізняється від мирських нецерковних людей. Ми віримо в Бога, але ж і багато з тих, хто не відвідує Церкви, також вірять у нього, а втім: «та й демони вірують, і тремтять!» (Як. 2:19).

На жаль, найчастіше навіть сама наша віра буває потрібна для того, щоб отримати від Бога ЩОСЬ (здоров'я, матеріальний добробут тощо). Віруючи таким чином, ми фактично укладаємо угоду з Богом, мовляв, Ти, Господи, дай мені те, що я прошу, а я вже зроблю те, що від мене вимагається (свічку поставлю, на службу сходжу, причащуся і т. д.), забувши, що угода укладається лише з дияволом. Ось чому, віруючи таким чином, ми породжуємо істинний окультизм і фанатизм, віру в чудеса, пророцтва, прозорливих старців і різного роду звичаї та забобони. Навіть ми, віруючі, теж хочемо споживати благодать, чудеса, знамення і т. д. В цьому і є головна причина того, що світ не йде за нами, бо він не бачить, що ми інші, що ми Божі!

А що ж він бачить? А бачить він те, як ми бігаємо в пошуку нових «благодатних відчуттів» (ніби благодать не є Всеприсутньою Божественною Енергію і не пронизує собою весь всесвіт) і не знаходимо їх, залишаючись пристрасними, а часто стаючи ще більш пристрасними, ніж були до свого навернення в християнство.

Ось чому так часто сьогодні доводиться бачити навколо себе християн, що ведуть нехристиянський спосіб життя:

- мирян, що їздять у нескінченні паломницькі поїздки (адже вдома молитися Богу так нудно). Які не пропускають жодне престольне свято (і тим більше, трапезу після нього). Вважають, що лише в храмі потрібно бути схожим на християнина, а вийшовши з храму можна вичепуритися за останньою модою, просиджувати в шинках і взагалі проводити час у гультяйстві...

- священиків, що займаються лише прикрашенням храмів та розподілом церковного співу, які віддали всю душу камінню (тобто будівництву) і турботі про власний добробут (забувши про те, що вони, в першу чергу, пастирі).

- ченців, що забули свої обітниці, живуть у розкішних умовах, думають про євроремонт, їздять на дорогих автівках та здійснюють численні паломництва (хоча вже св. Григорій Нісський забороняв це робити ченцям).

- старців, що займаються окультизмом (вичитуванням і зняттям порчі), які створюють навколо себе міні-секти і т. д..

Як шкода, що християни все частіше шукають того ж, чого шукає світ, тобто обмани, ілюзії, задоволення пристрастей, а не істинної Краси, тобто Бога. І хіба може світ після того, як побачить таких християн, піти за ними? Може бути, в цьому і полягає головна причина того, що світ втратив справжнє відчуття прекрасного і за красу сприйняв ідеал содомський?

Відчуття краси з неймовірною швидкістю йде з нашого життя, і людям, що живуть у світі, часто вже немає з чим порівняти неподобство, яке вони бачать навколо себе, і, врешті-решт, це неподобство (тобто ідеал содомської «краси»), всмоктане ними з малих років, що називається, «з молоком матері», стає наркотиком, від якого не можна відмовитись. На мій погляд, саме тому сьогодні в нашій Церкві воцерковлюється так мало молодих людей. Саме тому часто так важко проходить воцерковлення людей зрілих. Саме тому справжній віруючий християнин часто просто нецікавий світові (тобто він здається старомодним, неенергійним, скутим і т. д.).

Відверто кажучи, особисто мені слабо віриться в те, що сучасний світ може повернутися до Бога, як Істинної Краси. Але, все ж, чим більше християни самі почнуть жити за Євангелієм, почнуть свій рух до Бога не тому, що їм від Нього щось потрібно, а просто тому, що: «прилеплятися Богу Благо є....».Тим більше з'явиться у світі свідків краси Божої. І зовсім необов'язково, щоб це були великі старці-самітники. Хоча, може, саме тоді і з'являться такі великі діячі краси, як прп. Серафим (невідсвітня краса якого була очевидна навіть для тих, що живуть у світі пристрастей).

Життя в Бозі і для Бога!

І тут залишається останнє питання – як жити так, щоб стати здатним побачити і наблизитися до Істинної Краси, тобто до Бога? Як жити, щоб і ми, і світ навколо нас усе більше й більше наповнювались прекрасним?

Думаю, відповідь на це питання багатьох розчарує. На жаль, але навряд чи можна побачити прекрасне, а тим більше доторкнутися до нього, не доклавши зусилля і не виховавши відповідним чином свою душу. Як сліпий ніколи не побачить світла, так і незрячий краси (тобто та людина, духовний зір якої пошкоджено) не зможе прозріти в одну мить. Саме тому Євангеліє говорить нам: Царство Боже силою береться. І для того, щоб «взяти» це Царство, потрібно мати правильну віру (рятівну віру), віру не просто розумову, але діяльну віру, яка живе, змінює людину, тобто веде її зі світу пристрастей у світ Краси і Божої Благодаті (віру аскетичну). Саме тому, до речі, навіть сам Христос не міг зцілити тих, хто не вірив у Нього, бо Бог не може змінити нас без нашої участі.

Не знаю, чи  сподобається тим, хто читає цю статтю, чи ні, але Істинна Краса пізнається по мірі набуття справжньої свободи: «Де Дух Господній, там свобода» (2 Кор. 3:17). А істинна свобода – це свобода від пристрастей. І тому тільки той, хто намагається очистити своє серце від пристрастей (той, хто може жити по совісті), тільки той і зможе побачити істинну красу, пізнати істинне Благо і добро, зможе по-справжньому здобути любов до людей і до Бога, здобути Духа Святого!

Бог є істинна Краса! І тому, як вже говорилося, красиво те, що наближає нас до Бога!

Ті, хто цього не розуміють, схильні думати, що самі по собі високі естетичні почуття (від прослуховування класичної музики, читання прекрасних віршів і т. д.) можуть поліпшити і змінити людину, можуть зробити людину прекраснішою. Проте будь-який великий витвір мистецтва (мова не йде про церковне мистецтво, яке в ідеалі вже і не зовсім мистецтво) гарний лише тоді, коли він приводить людину до Бога. Коли ж він віддаляє людину від Бога – це вже неподобство! Бо відхід людини від Бога автоматично спотворює її душу, а за словом прп. Макарія Великого, в цьому світі немає нічого прекраснішого за душу людську.