Любов’ю смерть подолати: святі мученики Адріан і Наталія

Над Нікомідією вставало сонце. Азійське, червоне, палюче, воно тільки-но зафарбувало схід, як то тут, то там почали снувати люди, на базар потягнулися вервечки рабів із кошиками, верблюди з ношею ліниво чвалали, здіймаючи хмарки куряви.

Наталія, дружина чиновника імператора Максиміана Галерія, накривала на стіл. Свіжий хліб, маслини, юшка, — все, як любить її Адріан. Чоловіка не було вдома ще з минулої ночі, — справи державні, пояснив він, похапцем збираючись на виклик до імператорського двору. Адріан служив начальником судової палати.

Останніми днями молоде подружжя бачилося рідко. Чоловік і днював, і ночував при дворі, Наталія розривалася між нечастими молитвами у таємній общині християн, і родинним вогнищем.

…Рідні відмовляли Наталію виходити заміж за молодого чиновника. Дівчина понад усе хотіла стати дружиною статного красеня-правника, та головною перепоною було те, що Адріан молився до ідолів. Він не був ревним язичником, та й у домі не тримав статуй богів, проте світло Христової віри не торкнулося його серця. Але він любив Наталію, а вона була небайдужа до нього, і щиро молилася, щоб Господь просвітив її судженого Духом Істини. Подружжя жило щасливо. Наталію ж найбільше мучило те, що вона не може зізнатися чоловікові про свою віру. Адріан піклувався про дружину, та останній місяць вони майже не бачилися. Нікомідія захлиналася від крові християн. Нещасні ховалися від переслідувань в печерах скелястих гір. Імператор Максиміан, дізнавшись про це, лютував і обіцяв золоті гори тим, хто приведе відступників до нього. А охочих було чимало. Кати падали від утоми на площах, вигадували найстрашніші тортури, а впіймані в горах чоловіки, жінки і діти з ясними поглядами й ім’ям свого Бога на устах ішли на муки. Не щадили і тих, хто переховував сповідників Христа. Наталя вже майже нікуди не ходила, тільки молилася, щоб Господь врозумив її чоловіка: вона знала, ким він працює і що робить.

Адріан прийшов стурбований. Було помітно, що він намагається не подати виду дружині, але блідість та ледь помітне тремтіння рук видавали його. Ледь торкнувся юшки, надкусив скибку хліба, кинув до рота маслину.

— Учора ввечері впіймали 23-ох християн, — почав він. — У горах, в одній печері. Я судив їх. Наталіє, це дивні люди. Їх привели уже ледве живими, — так били там, і дорогою до імператора, били й у нас, в палаті. Вони не проронили ні слова, молилися тільки до Цього свого Бога. Імператор хотів врозумити їх, то вони обізвали його безумцем. Сказали, що навіть коли їм відріжуть язики, їх кров кричатиме до Владики, що вони страждають безвинно.

Їх уже вели назад у темницю, як я спитав одного: «Якої ж винагороди чекаєте ви від свого Бога за мучеництво?» На що почув: «Такої винагороди, якої ми не можемо описати, а розум твій не в змозі збагнути, адже не бачило того око, не чуло вухо, і не находило на серце людині, що приготував Бог тим, хто Його любить»…

Адріан схопився і підбіг до дружини:

— Наталіє, люба, я таке зробив..! Не суди мене, моя рідна!

Наталія взяла його гарячі долоні в свої. Серце билося так швидко, що здавалося, от-от вискочить. «Невже, невже Господь почув мої молитви?» — промайнула думка.

— Наталіє, я сказав, щоб і мене записали в списки тих людей, бо і я – теж християнин. Я вірю! Наталіє, чуєш, я вірю! — Адріан закружляв по кімнаті із дружиною на руках. Наталія не знала, радіти їй, чи плакати. Сльози самі котилися по щоках, а серце переповнювала радість. «Слава Тобі, Господи!» — шепотіла крізь сльози.

— Люба, за мною, мабуть, скоро прийдуть. Імператор ще не бачив списків, але я знаю напевне, що він не подарує мені такого, — посерйознішав Адріан. — Я буду поруч, — тільки й встигла сказати Наталія, як у двері загрюкали:

— Воїни імператора! Відчиняй, відступнику!

Максиміанові здавалося, що світ перевернувся з ніг на голову: начальник його судової палати, 28-річний Адріан, напевне збожеволів. Визнав себе християнином і от уже третій день терпить муки разом із тими 23-ма християнами, котрих упіймали в горах.

— Чи ти втратив глузд, Адріане? — вчергове почав умовляння імператор. — Викресли своє ім'я і принеси жертву богам, та благай у них прощення.

Адріан підняв на мучителя ясний погляд: — Я не здурів, а прийшов до розуму і тільки тепер пізнав, що віра Христова є правдива і спасительна. Молитимусь за ті гріхи, що я наробив, поки був язичником. І за тебе молитимусь, Максиміане!

Наталія третій день не вставала з колін. Просила Господа сили і мужності для чоловіка. Плакати уже не могла. Стояла навколішки, а перед очима був Адріан – усміхнений, щасливий, як у день їх першої зустрічі. З цією думкою і заснула. Прокинулась уранці, зібрала харч, чистих рушників, пахучої олії обробити рани і пішла у в’язницю. Вночі прибігав слуга звідти, казав, що в’язні ледь живі після тортур, але моляться і просять у Господа сили витримати все. Стражники навіть не забороняли дружині колишнього чиновника увійти до темниці. Вони, схоже, досі не могли зрозуміти логіки його вчинку, тому просто розступилися, коли Наталія рішуче підійшла до дверей.

— Адріане, любий, — впала до ніг чоловіка. — Прости, я боялася тобі сказати… Зараз уже можна. Я – християнка… — і знепритомніла. Прийшла до тями уже вдома, вірна рабиня сиділа поруч. Підвелася на ноги, підійшла до вікна – і знову ледь не впала: дорогою ішов Адріан. Наталія пополотніла: «Невже відступився? Господи, допоможи!». Адріан під дверима довго пояснював, що прийшов попрощатися. Але хіба для його дружини були ті слова? До в’язниці вони йшли уже пліч-о-пліч.

…Кати взяли до рук батоги із волових жил. — Із тих слабаків уже нема, що взяти, давайте цього, — в нападі люті кричав Максиміан. Адріана били по животі, батоги рвали тіло, оголювалися кістки, кров бризкала навсібіч, а з уст і серця мученика лилася молитва. Напівживого, його знову віднесли у в'язницю, а уже, напевне, свята Наталія йшла слідом. Адріан ледь розплющив очі: «Блаженна й ти серед жінок, кохана моя дружино. Ти рівна мученикам, хоча й не терпиш тортур», — видихнув крізь біль.

Шлях до в’язничної камери заступили вартові: — Імператор заборонив пускати жінок до ув’язнених, — дурнувато захіхікав один. — Заборонив, щоб не підтримували і не помагали, — пробасив другий. Наталія знала цих двох. Сини Марії з передмістя Нікомідії. — Бідолахи, геть збожеволіли після смерті матері, — зітхнула жінка. — Що ж, спробуємо по-іншому…

За пів години у в’язничні двері стукав худорлявий чоловік: коротке чорняве волосся, сині очі, одяг вельможі, й такий пронизливий погляд, що вартові розступилися без зайвих питань. До страти лишалися лічені години… Коли Адріана виносили на місце тортур, Наталія встигла попросити: «Коли побачиш Господа, умоли Його, щоб мене не видали силою заміж за іншого…»

Вона й сама не знала, звідки взялися сили бути поряд до останнього. Все пливло перед очима, наче під час шаленого галопу арабських скакунів, яких так любив Адріан. Муки, біль, крики. Врешті імператор наказав важким молотом поламати кості на руках і ногах всім мученикам.

— Вони прийняли достойну кончину і вже поруч із Господом, — шепотіла Наталія, притискаючи до себе відтяту руку чоловіка.

Максиміліан понуро підвівся із трону, кинув тільки: «Спалити все!» — і посунув у покої. Уже палала величезна піч, тіла мучеників слуги покидали у полум’я. Та раптом громові розкоти один за одним прокотилися над Нікомідією. Лютувала гроза. Блискавки вогняними списами били в землю, злива стояла стіною. А потім все стихло. Піч згасла, тіла залишилися неушкодженими, а більшість катів так і не підвелася з землі. Наталія не пам’ятала, що було далі. Добрела додому із рідними останками, і впала, наче мертва. Вже потім від слуг довідалася, що тіла святих мучеників християни таємно перевезли до Візантії, де і захоронили.

Минув рік. Наталія жила, наче уві сні. Молилася, роздавала милостиню, дбала про бідних. Так проходили дні, а увечері ставало геть нестерпно: самотність без Адріана гнітила. Вона знала, що чоловік вже в оселях праведних, але на душі було тяжко. Одного вечора у двері постукали. Тисяченачальник, колишній товариш Адріана, прислав сватів, і Максиміан дозволив шлюб.

У той же вечір Наталія зібрала речі і сіла на корабель до Візантії. — Другого весілля я не переживу. Адріане, чекай, я уже їду, — пульсувало в скронях.

Зійшовши на берег, побігла до могили чоловіка. Тут, здавалося, час зупинився. Можна було молитися і нікуди не поспішати. Якось, знесилена, Наталія заснула на могилі. Бачила чудовий сон: Адріан, молодий, усміхнений і здоровий ішов назустріч і простягав руки до дружини. — Добре, що ти прийшла, — посміхнувся він. — Раба Христова, прийди в покої твої, приготовані тобі Господом, прийди і прийми належну нагороду!
Наталія не хотіла прокидатися. Прийшовши до тями, розповіла друзям про сон. Наче відчуваючи щось, попросила у всіх прощення, помолилася і тихо відійшла до Господа.

Так любов і віра перемогли смерть.

Святі мученики Адріане і Наталіє, моліть Бога за нас!