Християнин і похвала
Кожна епоха характеризується усілякими складнощами у житті кожної людини, а віруючої – особливо. Наш час також не є виключенням і, у деяких моментах, особливо складно, в силу науково-технічного прогресу, відмовитись від чогось гріховного. Не заглиблюючись у подробиці, скажемо, що є речі, які у всі часи та при всяких суспільних устроях потребують від християнина холодної голови та гарячого серця.
Святі отці вчать нас, що гординя є коренем усіх гріхів і пороків. Народжується вона від високої думки про себе та свої добрі справи, що отруюються цією думкою, як бочка меду від ложки дьогтю. Висока думка про себе народжується, часто, від похвали людської, і найвищим проявом цієї недуги є хвала, яку співає така людина вже сама собі.
Наділивши кожну людину розумом, Господь поклав цим вершину творчої свободи людини як особистості, як співробітника Творця для того, щоб нести у цей світ добре, світле і прекрасне. Кожен із людей має різні таланти, якими він покликаний, у повноту своєї міри, прославляти Творця, але часто людина присвоює собі не своє. Така вже особливість покаліченої гріхом нашої природи. І ланцюжок, який обірвався у системі зв’язку: «людина – Бог», шукає зчепленості, і шукає тому, що така природа відносин творіння із Творцем. Біда ж людини у тому, що шукає вона цього не там, де обірвалось, а там, де є ще купа таких самих обірваних «ланцюжків». Ці шматочки індивідуальних відносин між Вишнім світом і земним змикаються один з одним, утворюючи при цьому замкнуте коло, бігаючи по цьому колу без виходу з цієї замкненої системи. Невже немає виходу, скаже читач? Вихід є, і цей вихід – один – з’єднатись назад із Христом. То як же християнин має боротись із похвалою людською, адже ж похвала добрій справі – це справедливий наслідок хорошого вчинку? Священне Писання – це єдине, що може дати нам відповідь устами Святого Духа на це питання. «Коли вас хвалять люди, то ви говоріть у собі, ми раби нездібні, те що повинні були зробити, те зробили» (Лк.17:10)
Преподобні Оптинські старці кажуть про похвалу як про одну з найскладніших спокус у духовному житті, яка, зовсім не помітно, підмиває корінь наших чеснот. Єдиний правильний шлях – стати провідником похвали із землі на небо, своїм серцем відправляти ці відгуки до Господа. «Не відповідай на похвалу: не протиріч їй і не сперечайся з нею». Цей рецепт від преподобного Амвросія Оптинського, єдиний правильний шлях подолання цієї не легкої спокуси. Адже недарма Святі отці кажуть, що плоди, які дає похвала, при неправильному потраплянні на ґрунт нашого серця отруїли навіть прикрашених Дарами Святого Духа стовпів віри і благочестя. Але, постає друге питання – невже нікого і ніяк не можна хвалити? Однозначно, похвала має корисну сторону для душі людини. Звичайно, можна і потрібно хвалити, особливо дітей, коли у них щось починає виходити вперше або краще, ніж минулого разу. Можна похвалити учня, який старається, можна похвалити робітника, який показує успішні плоди своєї праці. Похвала як добрі ліки, які часто люди використовують, щоб допомогти обтяженій смутком душі свого ближнього, головне тільки не переборщити з дозою.
Наочно похвалу можна уподібнити підтримці від мами дитині, яка тільки починає ходити та розвиватися. Це завжди викликає замилування і хороші емоції, але бігати за дитиною, яка вже виросла, вважаючи її ще маленькою, викликає зовсім протилежні емоції. Людина являється мірилом усіх речей, як висловився колись один із мудрих. Тільки людина, яка має страх Божий та світлий розум, може розсудливо розпоряджатись цими речами. Завжди потрібно пам’ятати слова Христові, що кожен із нас дасть відповідь за кожне сказане слово, і не тільки перед Богом на Суді, але і перед людьми на землі. Це – за прості слова, які можуть ранити і вбивати. Замислімось на хвилинку, яку ж відповідь дасть людина за невміле використання такої могутньої зброї як похвала? Адже грубі слова побачить кожен і не сплутає ні з чим, а похвала діє, як солодка отрута, – чим більше п’єш, тим більше хочеться. Головне, коли тебе знову будуть пригощати, спробувати розрізнити між солодким і приємним гіркий присмак, сказавши собі вчасно «стоп» словами: «Дякую Тобі, Господи, за можливість бути інструментом у Твоїх руках, творити добро на користь ближньому і на благо своїй душі!»
