УПЦ продовжує йти шляхом Христа: до річниці Собору УПЦ в Феофанії
Чому виникла необхідність в проведенні Помісного Собору УПЦ, та чому були прийняті рішення, які на багато років вперед визначили подальший напрямок руху Церкви?
27 травня 2023 року виповнюється річниця Собору Української Православної Церкви, на якому, без перебільшення, були прийняті доленосні рішення як для нашої Церкви, так і для віруючого українського народу. Справжню і всеохоплюючу оцінку цій події зможе дати час та історія. Ми ж спробуємо тільки закцентувати увагу на окремих рішеннях Собору та ще раз переосмислити їх. Тим більше, що зробити це вже можна через призму часу, який пройшов після Собору, та через рецептивне сприйняття цих рішень.
Більшість тих, хто вдається до критики постанов Собору УПЦ у Феофанії, переконані, що ці рішення були продиктовані намаганнями уникнути проблем в питаннях взаємодії Церкви і Держави.
Проте, критики чомусь не враховують того факту, що наша Церква за роки незалежності України майже не знала «безпроблемного» періоду. Так, на початку та в середині 90-х минулого століття були фактично знищені західні єпархії УПЦ. Та й з початком 2000-х легше не стало: постійне цькування духовенства та священноначалля у ЗМІ, силові захоплення храмів прибічниками УПЦ КП, а потім і ПЦУ, звинувачення в недостатньому патріотизмі, а далі й прямі наклепи та відкрите знущання над Православною вірою. Саме в таких умовах ми живемо вже багато років, а значить і залякати наших священників та вірян не так то і просто.
Чому ж тоді виникла необхідність в тому, щоб провести Собор Української Православної Церкви та прийняти ті рішення, які на багато років вперед визначили подальший напрямок руху Церкви?
По-перше тому, що Церква – це Тіло Христове, а всі Її дії – це реалізація живої присутності Христа серед віруючих. Першочергове завдання Церкви полягає не в тому, щоб вирішувати проблеми у стосунках із владою чи світом. Головне завдання Церкви в тому, щоб завжди залишатися з Христом. І саме з цієї точки зору Собор був потрібен в першу чергу для того, щоб підкреслити незалежність Церкви від будь-яких сил та будь-яких «центрів», крім єдиного Центру – Христа.
По-друге, Церква – це живий організм, якому властиво рости і розвиватися. Церква не підлаштовується під нові умови існування, а шукає найкращі шляхи для того, щоб виконувати свою спасительную місію в світі, який стрімко змінюється. Іншими словами, залишаючись незмінною, Церква використовує нові форми проповіді Євангелія, обирає найбільш ефективні методи для того, щоб якнайкраще пояснити людям суть Христової проповіді. І якщо для цього необхідно змінити певний порядок, не порушуючи при цьому канонів та основ віровчення, або прийняти рішення, які полегшать сприйняття християнської проповіді секулярним розумом, то Церква йде на такі кроки.
По-третє, ми не можемо не реагувати на дійсність, залишатися байдужими до того, що відбувається навколо нас. А отже, не зраджуючи Євангельським принципам, не йдучи всупереч нормам церковного права, на Соборі у Феофанії Церква відкрито засвідчила свою позицію як щодо війни в Україні, так і стосовно всіх іншим викликів, які постали перед нами останнім часом.
Собор у Феофанії рано чи пізно мав би відбутися незалежно від політичної ситуації в країні, незалежно від стосунків між Церквою і владою, навіть незалежно від війни. На думку багатьох авторитетних учасників Собору, час для його проведення назрів давно. Так само, як і прийняті на Соборі рішення тільки канонічно закріпили всі ті зміни, які поступово відбувалися в Українській Православній Церкві протягом останніх десятиліть.
Слід особливо підкреслити, що Собор УПЦ не був спробою уникнути гонінь чи згодою на компроміс. Навпаки, він був і залишається свідченням того, що центром християнського життя та християнського благовістя має бути тільки Христос. Учасники Собору свідомо і цілеспрямовано відмовились від усіх натяків на будь-яку іншу позицію, крім позиції Євангелія, і ще раз підтвердили, що християнин може страждати тільки разом зі Своїм Спасителем і тільки заради Нього.
Спасіння досягається у Христі, а не в оформленні того чи іншого канонічного статусу. Зрештою, і автокефалія - це тільки спосіб якомога ефективніше вирішити ті проблеми, і подолати ті перешкоди, які заважають повноцінній місії Церкви та проповіді Євангелія у світі.
Оскільки сьогодні діяльність УПЦ в багатьох сферах помітно обмежена та ускладнена, то нинішні реалії життя Української Православної Церкви самі собою окреслюють подальший вектор її буття.
Наостанок маємо зазначити, що соборні рішення 27 травня 2022 року стали для Української Православної Церкви тим ковтком свіжого повітря, без якого подальше існування все більше ускладнювалось. Рішення Собору УПЦ стали життєво важливими та вкрай необхідними, про що декілька днів тому заявив Священний Синод нашої Церкви. Віримо і надіємось, що з Божою допомогою ці рішення призведуть до зростання слави нашого Спасителя та до укріплення Його Святої Церкви.
