Візит папи, майдани та «відхід від Москви»: хто виграв?
Єленський визнав, що візит Івана Павла II став кроком «геть від Москви» і пов'язаний із двома Майданами. Подивімося, що від цього отримала УГКЦ, а що – вся решта України.
На заході, присвяченому 25-річчю приїзду папи Івана Павла II в Україну, голова ДЕСС Віктор Єленський заявив, що цей візит став «колосальним кроком геть від Москви» і безпосередньо зумовив два майдани: 2004 і 2013 років.
І до цих слів потрібно додати ще одну тезу: після візиту папи в країні різко посилилася активність українських греко-католиків, апогей якої припав на Євромайдан. Причому йдеться не стільки про пастирство, скільки про політичну боротьбу. Уніати стали потужною силою двох майданів, унаслідок яких змінилася влада в нашій країні та відбулися дуже великі зміни.
Не просто пастирський візит
Іван Павло II відвідав Україну 23–27 червня 2001 р. Ватикан назвав це пастирським візитом. При цьому паства римського папи на той момент становила досить незначну частину населення України, переважно в її західній частині.
Так, Іван Павло II здійснив масові богослужіння в Києві та у Львові, причому і за латинським, і за візантійським обрядом. Але вже в перший день візиту, 23 червня 2001 р., у Маріїнському палаці папа зустрівся з усією українською політичною верхівкою. А на прощанні у Львові закликав Україну активізувати європейський вектор розвитку, висловивши надію, що вона «зможе повністю стати частиною Європи». Саме ці гасла представники УГКЦ та інші можновладці використовували для подальшої політичної боротьби.
Так зовні релігійний візит папи став рушійною силою (принаймні однією з них) геополітичного проєкту націоналістичних сил в Україні.
Як усе відбувалося
У СПЖ неодноразово писали про зв'язок католицького та уніатського чинника з українськими майданами.
Наприклад, у 2020 році в статті «Католицька церква і масові протести в США та Україні: що спільного?» наводилося висловлювання одного з найвідоміших діячів УГКЦ Бориса Гудзяка про те, що половина протестувальників на Євромайдані були греко-католиками. Там само йшлося про сакралізацію Майдану і риторику про «Небесну сотню» як про «пасхальну жертву».
В іншій статті СПЖ писала: «В Україні основоположну роль у залученні людей на Євромайдан відіграли католики, переважно – уніати».
А в статті «Чи готують католики "майданний сценарій" для Білорусі?» йшлося про те, що ще під час першого Майдану 2004 р. значна частина протестного активу була пов'язана з УГКЦ та Українським католицьким університетом.
У статті «Крах ідеї ЄС як сурогату Небесного Єрусалима» СПЖ окремо розбирала релігійну міфологію Євромайдану: «Небесна сотня», «українська Голгофа», «пасхальна жертва революції гідності». Загиблі на Майдані позиціонувалися як нові святі.
Підкреслюємо: ми зараз не даємо оцінку майданам 2004 і 2014 років, не намагаємося проаналізувати, хто був правий, а хто винен. Ми лише констатуємо, що ці події показали злиття УГКЦ і певних політичних сил в одному релігійно-політичному проєкті, показуємо, як, прикриваючись релігійними гаслами, можна взяти владу у свої руки.
Сакралізація революції
Роль УГКЦ у Революції гідності варто розглянути окремо, і справа тут не лише в чисельності. Борис Гудзяк стверджував, що половину протестувальників становили уніати, – і це попри те, що в усій Україні греко-католиків у 2014 р. налічувалося менше 8%. Така диспропорція говорить сама за себе: без організуючої ролі представників УГКЦ досягти такого результату було б дуже складно. Ще важливіше, що до УГКЦ належали й багато лідерів Майдану: Арсеній Яценюк, Олег Тягнибок, Андрій Парубій, Дмитро Ярош та інші.
Але набагато важливішим був ідеологічний внесок УГКЦ. Майдану потрібна була релігійна санкція – доказ того, що за ним стоїть не боротьба за владу, а майже священна справа. Саме УГКЦ дала протесту потрібні символи і переконаність у власній історичній, сакральній місії.
Свій релігійний авторитет активно задіяв і колишній глава греко-католиків Любомир Гузар – використовуючи його так, що питання політичне, курс на Євросоюз, подавалося як справа духовна. У зверненні до молоді Майдану він писав, що вона зібралася засвідчити переконаність «на користь встановлення асоціації з країнами і народами Західної Європи», а самі дні на Майдані закликав провести так, щоб «ще глибше переконатися в користі асоціації із Західною Європою». З вуст політичного лідера це звучало б природно, але так говорив християнський пастир.
Також Гузар виправдовував Майдан як моральне повстання проти «чужої» влади. У проєкті «Майдан: усна історія» він говорив, що «Революція гідності була внутрішнім переворотом», проявом того, що «в серцях людей назріло», а народ протестував проти Януковича та його уряду, бо «не вважав його своїм урядом».
Наступник Гузара Святослав Шевчук прямо сакралізував загиблих Майдану і саму революцію. У 2015 р. він називав місце загибелі активістів «нашою Голгофою», заявляв, що християни мають побачити в розстрілах на Майдані «пасхальну жертву Небесної сотні», і говорив, що ця «свята кров» стала моментом «переходу від рабства до свободи». За словами Шевчука, історія нової України розкриватиме сенс «пасхальної жертви Революції гідності».
У 2020 р. з'явилася ще одна суперечлива заява Шевчука – кров, пролита на Майдані, нібито стала «еталоном», яким вимірюється суспільне і навіть церковне життя. Не Кров Христа, не подвиг християнських мучеників, а кров загиблих на Майдані.
Подібна сакралізація Майдану і всього, що з ним пов'язане, несе й іншу небезпеку: вона перетворює на ворогів усіх, хто його не підтримав, хто дотримується іншої політичної думки. Якщо Майдан – лише політична боротьба, інакомислення допустиме. Але якщо це «пасхальна жертва», принесена на «нашій Голгофі», то ті, хто не прийняв Майдан, – це не зовсім християни.
Що отримала УГКЦ
До майданів УГКЦ у масовій українській свідомості залишалася передусім церквою Галичини. Так, вона мала громади в Києві та інших регіонах, але її історичне, культурне і політичне ядро було західноукраїнським. Після Революції гідності ситуація докорінно змінилася. Уніати стали сприйматися як один із ідеологічних центрів нової української ідентичності.
Ще в 2015 році Шевчук говорив: «Рухаємося туди, на схід України, де так необхідна присутність віруючих християн». І в цій простій фразі є очевидний підтекст: у православ'я, яке завжди було на цих землях, «віруючих християн» немає, їх забезпечать уніати.
І невдовзі після Євромайдану УГКЦ вийшла далеко за межі Галичини. На її офіційному сайті перелічені Київська архієпархія, Харківський, Донецький, Одеський, Луцький і Кримський екзархати. Релігійна статистика також показує зростання впливу УГКЦ. За даними Центру Разумкова, у 2025 році вже 11,8% опитаних віднесли себе до уніатської церкви. За цими ж даними, з 2014 по 2025 рік частка православних в українському суспільстві знизилася з 70% до 58%, а частка греко-католиків зросла приблизно в півтора раза – з 7,8% до 11,8%.
І навіть якщо довіра до подібної статистики не дуже висока, сама тенденція очевидна: УГКЦ отримала після Майданів величезні політичні та суспільні дивіденди.
Уніати досягли майже всього, до чого історично прагнули: вийшли з регіональних рамок, стали частиною державної ідеології, закріпили за собою образ «справжньої європейської України», зайняли важливе місце в освітньому та медійному просторі, отримали моральне право навчати всю країну, що таке «гідність», «європейськість» і «відхід від Москви».
А що отримала решта України?
Україна до і після Майдану
Ми не ідеалізуємо домайданну Україну: країною загальної справедливості та процвітання вона не була – корупція, цинізм влади, регіональні суперечності. Як і не все, що відбувається зараз, лежить на совісті української влади. Але зв'язок нинішніх подій із Євромайданом очевидний і прямий. Порівняємо «до» і «після» – за кількома ключовими показниками.
Раніше був мир – зараз війна.
У 2013 р. населення України становило 45,553 млн осіб. Сьогодні, за офіційними даними, 22–25 млн осіб на підконтрольній території, за неофіційними – менше 20.
Не було суттєвих проблем із мовами спілкування. Сьогодні існує конфлікт не лише з російськомовними, а й із представниками інших національних меншин, причому як на побутовому, так і на міжнародному рівні.
Не було гострого релігійного конфлікту. Сьогодні влада розв'язала переслідування проти найчисельнішої релігійної організації в країні. Радикали захоплюють храми, насильство щодо вірян УПЦ майже завжди залишається безкарним.
Ціна газу для населення в 2013 р. становила 0,7254 грн за кубометр. Сьогодні – 7,96 грн. Збільшення приблизно в 11 разів. Ціна електроенергії для населення становила 28,02 копійки за 1 кВт⋅год. Сьогодні – 4,32 грн за 1 кВт⋅год. Зростання приблизно в 15 разів.
Курс долара: наприкінці 2013 р. близько 7,99 грн за долар, у червні 2026 р. – 44,9229 грн за долар. Знецінення гривні до долара більш ніж у 5,6 раза.
Можна було б навести і ціни на продукти, і ВВП на душу населення, і багато іншого – але особливого сенсу в цьому немає. Факти говорять самі за себе: до Євромайдану Україна була мирною країною без явних внутрішніх проблем і хоч повільно, але розвивалася економічно. Сьогодні ж це держава зі зруйнованими містами, мільйонами біженців, колосальними військовими втратами, демографічною катастрофою та економікою, що критично залежить від зовнішньої допомоги.
Шевчук назвав Революцію гідності шляхом від «рабства до свободи». Але хіба фантастична корупція, закриті кордони і робота ТЦК – це і є та свобода, «за яку стояв Майдан»? Чи схоже це на «пасхальну жертву»?
Безумовно, пряма відповідальність за війну лежить на агресорі – на РФ. Але коли В. Єленський, український держчиновник найвищого рангу, сам вибудовує в єдиний ланцюжок візит папи Івана Павла II, Майдани і «відхід від Москви», він тим самим і змушує поставити чесне запитання: що було – і що стало?
Висновок
Христос не створював Церкву для обслуговування національних проєктів. Місія Христової Церкви на землі – єднання людини з Богом. Ми ж стаємо свідками того, як Священне Писання перетворюють на політичний прапор. Жертва Христа замінюється жертвами на Майдані, Царство Небесне підміняється політичною ідеологією.
Христос колись сказав: «Яка користь людині, якщо вона набуде весь світ, а душі своїй зашкодить?» (Мф. 16, 26). Сьогодні українські католики і греко-католики набули дуже багато: їхні структури розкинуті по всій підконтрольній Україні, вони впливають на внутрішню і зовнішню політику держави, претендують на роль мірила нової української ідентичності. За земним рахунком на нинішньому історичному відрізку доводиться визнати: внаслідок майданів підопічні папи римського справді перемогли. Але запитання Христа – саме про ціну такої перемоги.
Домайданна Україна і та, в якій ми живемо сьогодні, – це різні світи, різні країни. Яка з них ближча вам? У якій молитва звучить сильніше і щиріше?
